— Поговори з ним, Оленко… Чи з нею? А може, просто з собою
— Оленко, ну будь ласка… Він же там розіб’ється! — голос матері тремтів від сліз.
— Мамо, з чого ти взяла?
— Ти ж знаєш! Він же у мене зовсім хлопчина! — ледь не скрикнула Ганна Іванівна.
— Йому двадцять п’ять. Через місяць. Хлопчина… — Олена стрималася і, щоб не кричати в трубку, тихо видихнула. — Добре. Подзвоню йому…
Вона скинула дзвінок і прикусила губу.
«Богданчику, Богданчику… Тільки про нього й розмови. А я? Я — просто тло, статист у чиїйсь драмі. Олена доросла, Олена самостійна, Олена не плаче, отже, і не страждає. Хіба ж мати питає — як я, що в мене…»
— У неї це почалося після смерті батька, — розповідала Олена подрузі Марії, обертаючи ложку в чашці кави.
— Горе, стрес, туга, — кивнула Марія. — Але два роки минуло…
— Саме тому! А вона ніби вчепилася в нього, в Богдана, як у останню рятувальну круговину. У неї тепер одне життя — це він. Мама наче обнулилась.
— А ти?
— А я? — Олена усміхнулась. — Я поруч, але не в рахунок. Із братом у неї якийсь особливий зв’язок. І хай би, якби це не переходило в нездорову одержимість. Він молодший за мене всього на два роки, а вона з ним, як з дитиною: і нагодує, і вкриє, і думки його вгадає…
— Він, мабуть, на батька схожий?
— Та всі вони були на нього схожі — і Богдан, і татові шкільні фотографії. Тільки в мене, мабуть, інше ДНК.
Олені було двадцять сім. Працювала в юридичній фірмі, знімала однушку в старому будинку біля метро Либідська. З особистим — було… рівно. Після пари невдалих стосунків вирішила поки відкласти спроби створити сім’ю і зосередилась на собі.
Богдан був іншим. З дитинства — млявий, неуважний, неохочий до напруженої праці. Школу ледве закінчив, вступив туди, де «не треба математики». Тато тоді ще був живий, поговорив по-чоловічому, і хлопець хоч і неохоче, але визначився.
Потім — смерть батька. Важка, несподівана. Мама наче розломилась навпіл. Хворіла, ходила по лікарях, сльози, таблетки, молитви. Робота ледь не розвалилась. І на цьому тлі Богдан — єдина відрада.
Хлопчик-втіха. Хоч уже давно не хлопчик.
Він влаштувався на роботу. Гроші в будинок особливо не носив, але на вечерю завжди приходив, а потім — у крісло, до комп’ютера. Там і життя. Але щось змінилося, коли в його житті з’явилася Софійка.
На Новий рік Олена приїхала до матері. Богдан, з очима в телефоні, листувався. Посміхався, бурмотів щось не до ладу. Олена зрозуміла — кохання. І навіть пораділа.
А ось мати була напружена.
— Ти б побачила його! — нарікала Ганна Іванівна, коли залишилися удвох на кухні. — Раніше з ліжка не підіймеш, а тепер працює, як віл. У вихідні на підробітку, по вечорах в офісі. Усе для Софійки! Усе для «майбутнього». Перстень їй купити хоче, квіти, ресторани… І навіть копить почав! Не хочу, каже, з пустими руками приходити…
— Мамо, і що поганого в тому, що він хоче стати дорослим? — Олена дивилась на матір із розгубленістю. — Ти ж завжди цього хотіла.
— Але не так же! Вони куди тільки не їздять! То гори, то байдарки… Якийсь екстрим! А якщо щось трапиться? Я ж сама залишусь…
— Мам, ну не можна ж людину у вакуумі тримати, — Олена похитала головою. — Він живе. Це нормально.
Минуло ще трохи часу. Олена сиділа в кафе на обіді, виделка в борщі, коли на телефоні засвітився екран — «Мама». Вона зітхнула і натиснула «відповісти».
— Він не ночував вдома, Оленко! Ти розумієш?! Пішов до неї, попередив, звісно, але я сподівалась, що не залишиться…
— Мам, йому майже двадцять п’ять. Він дорослий. Це нормально, що в нього стосунки…
— Для мене він дитина! Я не спала всю ніч. Поговори з ним, благаю. Він мене не слухає. А тебе — послухає.
Олена видихнула. Обіцяла, звісно. Але подумала — а чи варто? Може, з ним треба говорити не як старша сестра, а як доросла — з дорослим. Або, навпаки, не говорити зовсім —
