Поки ми продамо квартиру, поживи, мамо, у будинку для літніх, сказано було донькою.
Було це давненько, ще коли Катерина вийшла заміж вже у досить зрілому віці. Не щастило їй роками, й десь у сорок вона вже й не надіялась зустріти до душі людину.
Чоловік її, Степан, пятдесятрічний, був з тих ще «князьків». Не один раз одружувався, мав вже трьох дорослих дітей, яким за рішенням суду відписав свою єдину квартиру.
Ось і довелося Катерині після недовгих поневірянь по чужих найманих квартирах забрати Степана до рідної оселі матері, Оксани Семенівни.
З перших хвилин перебування в маминій квартирі Степан недобре стукав підборіддям й морщився. Всім своїм виглядом показував: йому тут не затишно.
О, пахне старістю, буркнув, треба б провітрити хоч.
Оксана Семенівна все чудово чула, але зробила вигляд, ніби нічого й не сталося.
Де ми, Катю, житимемо? зітхнув важко Степан.
Катерина почала метушитися хотіла догодити чоловікові, й покликала матір убік.
Мамочко, ми з Степаном займемо твою кімнату, прошепотіла донька, а ти, пробач, перебудеш поки у тісненькій.
Того ж дня Оксану Семенівну без церемоній переселили до невеличкого закутка ледве не комірчини.
Речі довелось перетягати самій, бо зять навіть пальцем не поворухнув.
З того дня розпочалося для Оксани Семенівни непевне життя. Степану не догодити було ні стравами, ні чистотою, ні кольором шпалер.
Найбільше ж дошкуляв йому запах, який він оголошував неприйнятним, мовляв, від того у нього розвивається алергія.
Ледве Катерина переступала поріг, Степан починав нарочито кашляти.
Так жити не можна! Треба щось вирішувати, сердито вигукував він.
У нас нема гривень, щоб квартиру для себе орендувати, розгублено відповідала Катерина.
Відправ кудись матір, буркнув Степан, дихати нічим.
Куди ж я її подіну?
Думай, що хочеш! Тут і так уже не врятувати цю квартиру. Треба продавати й купувати щось новеньке, промовив чоловік. О, це і зроби. Поговори з мамою.
Що їй казати? схвильовано перепитала Катерина.
Вигадай щось! Усе одно квартира ця після її смерті буде твоя. Просто пришвидшимо процес, відрізав він холодно.
Незручно якось…
Не розумію, хто тобі дорожчий? Вона, чи я? Я ж тебе у сорок підібрав, хто б тебе ще таку стару діву взяв? тиснув Степан, знаючи, куди бити. Піду сама залишишся й нікому не будеш потрібна.
Катерина мовчки посунула в комірчину, що стала материнською «кімнатою».
Мамо, тобі, мабуть, тут не до вподоби жити? почала здалеку донька.
Мою кімнату звільняєте? боязко перепитала мати.
Ні, у нас інше. Ти ж все одно квартиру цю мені запишеш? з надією запитала Катерина.
Авжеж, доню.
То давай не тягнути! Я хочу її продати й купити в кращому будинку.
А як підлатати трохи цю?
Ні, треба взяти більшу і кращу.
А я куди, Катю? у матері губи тремтіли.
Перебудеш трохи у пансіонаті для літніх, з полегшенням заявила їй донька. Потім ми тебе обовязково заберемо.
Й справді? в очах Оксани Семенівни спалахнула надія.
Звісно! Усе владнаємо, ремонт робитимемо і назад тебе заберемо, запевнила Катерина, стискаючи материнську долоню.
Не залишилося нічого матері, як повірити доньці та підписати квартиру.
А щойно всі папери були оформлені, Степан, потираючи руки, сказав:
Збирай мамині речі! Веземо її у пансіонат.
Вже? сполошилася Катерина, розтерзана провиною.
А чого чекати? Від неї одна лиш морока. Життя своє вона вже прожила, нехай і нам дасть пожити нормально, з холодною впевненістю кинув Степан.
Ми ж іще не продали квартиру?
Робиш, що я кажу, або залишишся сама! підсумував він.
Два дні потому речі Оксани Семенівни з нею самою відвезли до будинку для літніх.
Дорогою мати тихенько витирала сльози, щоб Катерина не помітила. Щось недобре було на серці.
Степан не поїхав з ними залишився вдома: мовляв, «провітрити квартиру».
Оксану Семенівну швидко оформили у пансіонаті, і Катерина, похапцем попрощавшись, поїхала.
Доню, ти справді мене забереш? з надією прошепотіла мати на прощання.
Звісно, мамо… тихо відповіла Катерина, відвівши очі.
В душі вона вже знала, що Степан нізащо не дозволить повернути матір.
Отримавши квартиру, пара швиденько її продала й купила нову.
Степан, до речі, записав придбану квартиру на себе, мовляв, Катерині не можна довіряти.
Минав час. Одного разу Катерина наважилася почати розмову про матір. На що Степан відреагував грубо:
Лише ще раз згадаєш її вижену! гаркнув він.
Катерина промовчала. Боялася залишитись самотньою. Відтоді про матір більше не згадувала.
Часом її тягло провідати Оксану Семенівну, та щоразу, уявляючи сльози матері зупиняла себе.
Оксана Семенівна ще пять років щодня чекала, що дочка повернеться.
Та так і не дочекалася. Від болю розлуки пішла у засвіти.
Катерина дізналась про це тільки через рік, коли Степан вигнав її з квартири. І лише тоді згадала про матір.
Гріх зробленого так тиснув, що вона пішла в монастир спокутувати провину.
