Донька моя вийшла заміж, але, на жаль, нам зовсім не пощастило з нашим зятем і його батьками. Я завжди намагався давати все найкраще дітям, а от вони зовсім нічим не допомагають. Вісім років уже минуло з того часу, як вони одружилися, а ми й досі маємо клопіт із цією родиною.
Коли постало питання житла, батьки зятя одразу відмежувалися кажуть, з цим нас нічого не пов’язує.
Мушу зізнатися, довелося нам із дружиною піти на жертви ми продали свою затишну, теплу квартиру з цегли в Києві, щоб придбати дітям бодай скромне помешкання. Не хотілося залишати свій дім, але ж головне аби діти мали власне гніздо. Зробили ремонт, купили нові меблі, усе власним коштом і силами без жодної участі з того боку.
Я допомагаю не лише грошима, а ще й з онуками. Моя донька зараз у декретній відпустці з меншим сином, старший вже вчиться в першому класі. Щоранку я сідаю за кермо, везу старшого до школи, бо самій їй не впоратися це ж треба і малого підняти, й одягти, і зібрати за годину! Ми з дідом змінюємо одне одного, виховуємо внуків разом.
А от батьки зятя, як завжди, вдають, що їх це не стосується і це не їхня справа. Дивлюся на них і не розумію: як можна так байдужо ставитися до своїх онуків?
Так було змалку. Пригадую, навіть на весілля вони не дали синові ані копійки. Перед весіллям я телефонував, пропонував зустрітися, обговорити майбутнє усе ж таки одружуються діти. Але почув у відповідь:
А якщо вони через місяць розлучаться? Зараз же 70% пар розлучаються протягом перших шести місяців така вже статистика!
Зрештою, з дружиною ми самі організували весілля, купили молодим квартиру хоч і невелику, та свою. Вони ж на весіллі поводилися наче гості, мало знайомі, а в подарунок вручили звичайний конверт із 2000 гривень.
Утім, очікування зятя тим не обмежилися.
Ми купили дітям ту квартиру маленька однокімнатна, проте для двох тоді цілком вистачало. Тепер же у них двоє дітей, місця не вистачає зрозуміло, тіснота.
Гадаю, зятеві слід було б активніше вирішувати житлове питання. Говорю йому: “Ну якщо не можеш більше заробляти, хай би й батьки твої допомогли?”
Відповідає: ні, просити не буде. Додає ще:
Я не можу їм такого запропонувати!
Я кажу:
Якщо треба, я й сам підніму це питання.
Та він суворо заборонив навіть згадувати про це.
Здивувала мене така позиція. Батьків просити соромно, а з моєї кишені взяти не гріх. Вісім років живе за наш з рахунок. Чому сам не намагається? Зараз багато хто якось знаходить спосіб купити житло. Кажу йому ти молодий, шукай можливості, спробуй підробити або ж поїдь тимчасово заробити за кордон.
Донька вже жаліється мені, що мовляв, не варто втручатися; каже, що свекри не зміняться, такі вже люди допомагати не будуть.
Образливо мені дуже вони живуть безтурботно, їздять санаторіями України, а сказати їм бодай слово не можна. Зять, здається, їм забороняє. Який люблячий син! Але про чужих батьків не згадає
Закінчивши цей день, я вкотре зрозумів: треба сподіватися передусім на себе. Іноді ті, від кого чекаєш підтримки, просто не здатні на неї. Але я робитиму й далі все, що можу, заради своїх дітей та внуків, навіть якщо інші цього не цінують.
