Поки живий ніколи не пізно. Оповідання
Ну що, мамо, як домовлялися, завтра заїду по тебе і відвезу. Я переконаний, тобі там дуже сподобається, Олекса нашвидкуруч вдягався й зачиняв двері.
Ганна Пилипівна втомлено опустилася на диван. Вона, після довгих умовлянь сина, погодилася поїхати. Сусідки в захваті перемовлялися:
Який твій Олесь турботливий. Знову тебе на відпочинок везе.
А на душі у Ганни Пилипівни неспокійно: щось тут не так. Але про все дізнається вже завтра.
Вранці Олекса приїхав ще вдосвіта. Швидко виніс мамині валізи, посадив її до машини, і вони рушили.
Щаслива, перешіптувалися сусідки на лавці біля підїзду, то син їй помічницю наймає, то на відпочинок відвозить, не те що ми тут
Пансіон розташовувався під Києвом.
Мамо, це майже пятизірковий санаторій, підлесливо промовив син.
Коли зайшли на подвіря з доглянутою алеєю та лавками, засадженими літніми людьми, Ганна Пилипівна відразу зрозуміла, що не помилилася у своїх підозрах.
Але вигляду не подала звикла тримати лице.
Перехопила погляд сина той знітився і одразу відвів очі. Було видно, що все їй зрозуміло.
Мамо Тут є і лікарі, і різні заняття, і компанія. Побудь поки три тижні, а далі видно буде невпевнено мяко сказав Олекса. Вона лише сказала:
Їдь, синку. І не називай мене «мамочкою», кажи «мамо», як колись, гаразд?
Він з полегшенням кивнув, поцілував у щоку й поїхав.
Ганні Пилипівні дали вибір: окрема кімната чи із сусідкою. Вирішила зі співмешканкою: сама з думками не хотіла залишатись.
Вітаю, квіточко, на дивані сиділа елегантна пані, нарешті я не одна. Я Марта Львівна.
Познайомились.
Кімната справді була чудова велика вітальня і дві спальні, душ та туалет. Син постарався.
Марта Львівна виявилась самотньою та заможною жінкою, якій пішов девяностий:
Я, серденько, вже втомилась. Хочу, щоб про мене дбали. Свій просторий будинок у центрі Львова здаю, а тут догляд, лікарі, нічим не треба перейматися. Квартиру заповіла племіннику, він та й на море вивозить. А ви як тут опинилися? Ви ж ще доволі молода.
Ганна Пилипівна посміхнулась. Але бажання виговоритись узяло верх:
Прийшла до цього не зовсім з власної волі. Син із дружиною окремо живуть, характерами не зійшлися.
Квартира велика, та, ледве трохи заробили, одразу окреме житло купили. Переїхали. Може, це й на краще з Нелею, невісткою, частенько сперечались. А самій спочатку й добре тут Ганна Пилипівна замовкла, тільки здоровя підвело.
А, розумію, укладаючи біля дзеркала волосся, кивнула Марта Львівна. До речі, сьогодні танці, підете?
Ні, дякую, я трохи відпочину, відповіла Ганна і пішла до своєї кімнати.
Усе правильно. Онука Сніжана навчається у Харкові. Після навчання приїде сімю створювати буде.
Сама винна.
З Нелею характерами не зійшлися. Це ж вона, Ганна Пилипівна, її повчала і не дозволяла господарювати. Олекса між ними розривався, а вона хотіла, щоб його любов була лише їй.
Нерозумно.
Спочатку, коли вони виїхали, було й легко. І здавалось, стосунки покращились, частіше приходили в гості всі разом. Але все їй не підходило.
Сама винна.
Тоді почала вдавати хвору: то тиск, то забула щось. Вигадувала, щоб турботи більше. Думала, частіше навідуватимуться. Але син вирішив по-іншому: чи то через сварки з Нелею, чи просто зайнятий був.
Додав доглядальницю, потім іншу. Жодна не припала до душі. Хотіла більше уваги від рідних, а вийшло ось як.
Сніжана, її люба онука, вчилася далеко, але часто телефонувала:
Бабусю, я скоро приїду, в мене все гаразд. А як ти?
Добре, відповідала Ганна Пилипівна.
Бабусю, тримайся, я за тобою скучила, Сніжана дійсно дуже любила бабусю.
Сама винна.
Наговорила Олексі, що плутає ліки, почала багато чого забувати Збрехала.
Думала, може візьме до себе.
Але, видно, Олекса перелякався, подумав, що вона зовсім стала немічна. А вони з Нелею працюють, хто ж доглядатиме? Тож і відвіз сюди.
До цього “пятизіркового” будинку для літніх людей.
Ганна Пилипівна подивилась у дзеркало:
Жінка під вісімдесят. І що ж?
Розум ясний, сил ще вистачає.
Сама винна. Може й справді так краще.
Прилягла й заснула.
Три тижні здались Ганні Пилипівні вічністю.
Син навідувався щопятниці. Привозив гостинці, але тут усього й так вистачало.
Усе було б ідеально, якби це справді був гарний курорт. Але думка, що це назавжди, її гнітила.
Ви знаєте, ваша мама здорова. У Ганни Пилипівни все гаразд, тільки нерви трішки, але це з роками повідомила синуві завідувачка.
І тут Ганна Пилипівна помітила, як Олекса здивувався і щиро зрадів. Вона все думала, що всі лише рахують, скільки їй залишилось.
І раптом приїхала Сніжана:
Бабусю, тато сказав, ти на відпочинку? Дивне це місце А я захистила диплом, привітай! Ти незабаром додому? Я повернулася без тебе холодно. Можна, поживу з тобою?
У Ганни Пилипівни мало не зупинилося серце онука така щира:
Тато хотів завтра приїхати, збирайся поїдемо додому!
Ганна Пилипівна мовчки кивнула, ледь стримуючи сльози.
Марта Львівна укладала зачіску:
Вам, люба, треба додому. Це місце не для вас, із ледве прихованою заздрістю промовила, ви людина домашня.
Зібрала речі, не вірячи, що покидає цей “рай”.
Олекса приїхав раніше, ніж обіцяв. Увійшов, посміхнувся і сказав лише:
Мамо, та обійняв її.
У машині вже сиділа Сніжана, і навіть Неля. Всі осміхнулися одне одному, і на душі стало тепло:
«Сама винна. Всіх вчила, командувала. Не давала спокійно жити. Чого ж я? Ось дивляться з любовю це ж мої рідні».
Дякую вам, пошепки промовила Ганна Пилипівна, коли син відчинив дверцята і допоміг сісти.
Дорогою додому її охопили радість і щастя.
Тепер усе буде інакше. Тепер вона вірить у добре.
Адже ніколи не пізно просто жити, бути щасливою і робити щасливими інших.
