Полюби себе, і все буде добре
За вікном хурделиця, мороз і темрява, і так само важко на серці у Ганни. Я сиджу сам у великій хаті на окраїні Тернополя все, що хочеш, є, а щастя якось обмінути. Ще й чоловік у мене є, Степан, але знову подався кудись «у справах», і я прекрасно знаю, які в нього ті справи.
Наш син уже давно одружений, з сімєю мешкає в Івано-Франківську. Донька теж полетіла з рідного гнізда, працює в Києві, побралася там з хлопцем і вже виховують маленьку донечку.
З донькою сьогодні я розмовляв по телефону.
Мамо, ти якась сумна, турбувалася Леся, чи щось сталося?
Все добре, доню, не хвилюйся. Як ви живете, як моя найкраща онучка?
У нас усе чудово, мам, Ростик постійно на роботі, ти ж знаєш, у хірурга завжди справ повно. Але йому дуже подобається, каже, це його покликання. Христинка вже от-от до садочка піде, ростемо і тішимось.
Радію за тебе, доню, хай у вас все буде добре, відповідав я стомленим голосом.
Але все одно твій голос сумний, мамо, а тато де?
Та в гаражі порпається, мороз і хурделиця. Вийшов завести авто, раптом щось не хочу тебе засмучувати, брехав я, не зізнаючись, що чоловік знову зник «у справах».
Вже більше пів року я живу у тривогах і думках, та й поділитися особливо нема з ким: хто поспівчуває, а хто порадіє чужому горю. Пригадую, як влітку копався на грядках під кухонним вікном і почув, як Степан голосно, ніжно когось по телефону розпитує, бентежить Знав, що мене нема, бо навіть не видивився у вікно.
Добре, сонечко, сьогодні не приїду, ти ж знаєш, як мені непросто Так, я теж дуже скучив люблю тебе не ображайся, приїду завтра. Я ж обіцяв.
Я відчула, ніби мене оглушили чимось важким. Мій Степан, якому усім серцем довіряла, виявився таким, як і більшість чоловіків. Пригадалося, як сестра скаржилася на свого чоловіка, що у того є інша. Я тоді вважала це диким, неприйнятним.
Тепер я на її місці. Не знала, чи плакати, чи вигнати чоловіка з хати тільки змогла присісти за рогом дому на лавку й розплакатися.
Господи, як же так могло, думав я. Мій Степан, якому завжди безмежно вірив Ну і чоловіки!
Йому сорок сім. Все склалося: я його дружина, діти порядні, маємо добрий дім у передмісті, власний бізнес млин, ще кормові добавки робимо й розвозимо по районах. Достаток, спокій.
Довго носив усе це в собі, але через пів року сам потихеньку і розвідав, із ким зустрічається мій Степан. Навіть тихцем підгледів його телефон, коли він спав.
Її звали Квітослава, до того ж далека родичка знайомих. Не раз бували разом на гостинах. Жила вона в так званому районі “Квадрат” модернові багатоповерхівки. Через знайому Віру дізнався і адресу.
В неї не краща слава, зітхала якось Віра, огрядна жінка, тридцять пять років, усе життя самотня, без дітей. Красуня що казати, але натура легковажна. Жаліється, що хоче стабільності, але сама сама не впорається з дитиною
Мені було важко від цих слів, але не видавався. Після розмови прийшов додому, й там знову накотили сльози.
Минув час. Два місяці тому я наважився поїхати до Квітослави. Вона відкрила, побіліла. Я зайшов без запрошення, сам сів на диван.
Привіт, тихо сказав, не переживай, битись не буду.
Квітослава стояла як вкопана. Я не витримав:
Не соромно тобі з чужим чоловіком кохатися? Серед неженатих хіба мало мужиків? На чужій біді щастя не збудуєш, це всі знають.
Вона раптом розплакалась:
Я не можу інакше. Я полюбила Степана.
Я встав і не втримався дав їй ляпаса. Вона заплакала ще більше.
Пробач, Ганно, плакала, це щось зі мною, впало на голову…
Я теж розплакався. Ми обидва плакали, потім я сказав:
Не кажи Степану, що я був тут Але якщо не перестанеш не ображайся.
Пішов. Вона не сказала Степанові про моє візит. Я також мовчав. Минуло вже кілька місяців, а мені гнітить думка, чи не їздить він до неї й далі. Часом його нема і серце зайве стискається.
Що мені робити? Без Степана не уявляю себе, ми роки разом, вже наче одне ціле. Ділити майно? Не хочу. Краще хай все буде, як і є, стиха зітхаю і дивлюся у вечірню темряву.
Навіть якби все це залишилось мені нащо мені ця велика хата, коли я самотній? Тут завжди треба щось лагодити, підбивати, ремонтувати. Степан все тримає купи. Я боюсь скрути, звик до цього достатку… А дітям як зізнатись, що батько має іншу, молодшу? Для них це буде удар.
Боляче, але кому скаржитися? Скажуть: «Потрібно поважати себе, подати на розлучення, полюбити себе і жити далі».
Може й правильно… Але я люблю чоловіка. Надіюсь, це захоплення мине. Головне, він до мене так само ставиться, як і раніше, говорить лагідно, не сваримось. Може, дійсно треба полюбити себе.
Жити з цією тяготою дуже складно. Трапляється, що й про іншого чоловіка мрію, думаю виглядаю ще не гірше, компліменти чую. Але одразу зупиняю себе: не можу, це не моє. Мій Степан найкращий, але як його вернути до сім’ї? Пробачив би я це, хоч і важко. Може, чоловіки по-іншому люблять… хто їх розбере.
Пригадую студентські часи: ми мешкали в маленькій кімнаті гуртожитку, рахували копійки, вибирали купити кілограм картоплі чи сходити в кіно. Але ми були щасливі, хоч і бідні. Зараз маємо все і все одно самотньо…
Того вечора я сидів у темряві на кухні, занурений у роздуми, як раптом почув, як у двір заїхало авто, фари освітили двір це повернувся Степан. Повільно загнав машину в гараж, ввійшов до хати.
Ганю, ти де? заглянув на кухню та ввімкнув світло. Я навіть не помітив, що вже темно надворі.
Тут, озвався я, замислився, ще й хуртовина така.
Та й не кажи, дороги перемело, ледве доїхав, пожартував чоловік. Я голодний, давай щось поїсти.
Я подав йому вечерю. За столом він подивився на мене з усмішкою.
Слухай, Ганю, незабаром Новий рік. Я тут вирішив зробити нам маленький сюрприз.
Я насторожився останнім часом не люблю сюрпризів.
Який це сюрприз?
Степан зробив паузу, посміхаючись:
Давно ми з тобою не подорожували. От купив нам дві путівки на море в Одесу. Відсвяткуємо Новий рік біля моря, він сміявся, як у молодості.
У мене ніби пятою зняло з серця. Я не довіряв, але сказав:
Господи, Степо, знову здивував! Я тільки за зима та й на море. Навіть уявити не можу, я щиро засміявся.
Син підказав ідею, але я й сам думав, що треба тобі змінити обстановку. Так що готуй речі!
Потім усе у нас справді покращилось: полетіли в Одесу, зустріли Новий рік під шум прибоїв, повернулися додому щасливими. Степан став більше звертати на мене увагу, частіше буває вдома. Коли затримується попереджає, щоб я не хвилювався. Знаєте, я навчився більше цінувати себе і зрозумів: любити себе це не егоїзм, це шлях до гармонії. Життя триває, і все справді буде добре, поки ми не втрачаємо віри в себе.
