Ось та сама історія, але тепер вона українська, як вареники з вишнями.
Телефон тремтів у моїх руках, коли я набирав номер. Серце билося настільки сильно, ніби хотіло вискочити з грудей. «Алло, Марічко, я зробив, як ти казала! Підсипав їй у каву той порошок. Чекаю, коли подіє, щоб вирішити, що робити далі. Але, блін, що це було? Оленка зблідла, їй стало погано, наче вона отруту ковтнула! Звідки я міг знати, що так станеться? Я ж не лікар!» Голос ламався, а в голові крутився вихор паніки й провини. Як я взагалі дійшов до такого?
Все почалося кілька тижнів тому, коли моє життя, здавалося, розсипалося на шматки. Ми з Оленкою одружені сім років, і останні пару років наш шлюб тримався на волосинці. Постійні сварки, незрозумілість, її нескінченні докори — я відчував, що більше не витримую. Оленка змінилася: з тієї веселої й турботливої дівчини, в яку я закохався, вона перетворилася на людину, яка завжди незадоволена. Я намагався говорити з нею, але кожна розмова закінчувалася скандалом. В якийсь момент я почав думати, що розлучення — єдиний вихід. Але тоді з’явилась Марічка.
Марічка — колега з роботи. Ми часто бачилися на перервах, і вона завжди вміла вислухати. Коли я почав ділитися з нею своїми проблемами, вона не осуджувала, а підтримувала. Поступово наші розмови стали ближчими, і я відчув, що з нею мені легко, як уже давно не було. Одного разу, після чергової сварки з Оленкою, я поскаржився Марічці, що не знаю, як вирватися з цього замкненого кола. Тоді вона запропонувала ідею, яка спершу здалася мені божевільною. «Є один спосіб, — сказала вона з хитрим посміхом. — Підсип їй у каву дещо. Нічого страшного, просто засіб, щоб вона трохи розслабилася, стала спокійнішою. Я дам тобі порошок, він безпечний». Я засміявся, думаючи, що вона жартує, але Марічка була серйозною. Вона простягнула мені маленький пакетик і сказала: «Спробуй, гірше не буде».
Я довго вагався. Підсипати щось у каву своїй дружині? Це звучало, як сценарій з дешевого серіалу. Але Марічка запевняла, що це просто заспокійливе, що воно допоможе Оленці стати м’якшою, а нам — налагодити стосунки. Я був настільки виснажений сварками, що в якийсь момент погодився. Вранці, поки Оленка була в душі, я зварив їй каву й, відчуваючи себе останнім дурнем, висипав у чашку трохи порошку. Руки тремтіли, але я переконав себе, що нічого поганого не роблю. Адже Марічка ж сказала, що це безпечно, правда?
Оленка випила каву, як завжди, нічого не підозрюючи. Я спостерігав за нею, очікуючи, що вона, може, стане сонною або просто розслабиться, як обіцяла Марічка. Але через півгодини вона раптом зблідла, схопилася за живіт і сказала, що їй погано. Вона лягла на диван, її дихання стало важким, а я запаникував. «Оленко, що з тобою? Може, викликати швидку?» — запитав я, але вона лише махнула рукою, мовляв, напевно, щось не те з’їла. Я вибіг на балкон і зателефонував Марічці, щоб дізнатися, що за чортів порошок вона мені дала. Її спокійний голос лише посилив мою паніку: «Ой, Андрію, не хвилюйся, це просто трав’яний засіб. Може, в неї алергія? Дай їй води, все пройде». Але я бачив, що Оленці стає гірше, і в голові крутилася страшна думка: а раптом це була отрута?
Я викликав швидку, не чекаючи, поки «пройде». Лікарі приїхали швидко, оглянули Оленку й одразу забрали її до лікарні. Один із медиків запитав, чи не їла вона чогось незвичайного або не приймала ліків. Я пробурмотів, що не знаю, але всередині стискалося від жаху. А раптом вони знайдуть цей порошок? А раптом я отруїв свою дружину? У лікарні мені сказали, що в Оленки сильне отруєння, але, на щастя, її встигли стабілізувати. Лікарі поки що не знають причини, але я вже не міг думати ні про що, крім своєї провини.
Ввечері я знову подзвонив Марічці, але тепер мій тон був зовсім іншим. «Що ти мені дала? — кричав я в трубку. — Оленку ледь врятували! Якщо це отрута, я все розповеду поліції!» Марічка почала виправдовуватися, запевняючи, що це було «просто заспокійливе», що сама таке пробувала й що я, мабуть, переплутав дозу. Але я вже не вірив їй ні на копійку. Я згадав, як вона підштовхувала мене до цього, як запевняла, що все буде добре, і зрозумів, що вона мною маніпулювала. Можливо, вона хотіла зруйнувати наш шлюб, щоб отримати мене? Або це було щось ще гірше? Я не знав, але одне було ясно: я зробив жахливу помилку, повіривши їй.
Зараз Оленка ще в лікарні, але лікарі кажуть, що вона одужає. Я сиджу у порожній квартирі, дивлюся на її улюблену чашку й відчуваю, як мене розриваЗа двері лікарні зайшла Марічка з квітами, і моє серце завмерло — чи прийшла вона вибачитися, чи ще більше все заплутати.
