ПОПУТНИЦЯ
Вже оголосили посадку, і Тарас вийшов на перон. Після тижня у відрядженні повертався додому. Увійшовши у плацкартний вагон, знайшов своє нижнє місце. Поки влаштовувався, почув, як хтось важко дихаючи йде по вагону. Обернувся літня жінка з чемоданом на колесиках, що більше нагадував рюкзак, у осінньому пальті та кольоровій хустці стояла навпроти, намагаючись перевести дух.
«Ну от, подумав Тарас, бабуся, мабуть, моя сусідка, зараз почне випрошувати нижнє місце».
Подивись, сину, у мене, здається, нижнє, переведячи дух, попросила пасажирка.
Місце справді було нижнє. Вона почала метушитися, розкладаючи речі. Тарас помітив, що сусідці років сімдесят. «Оце так, подумав він, і в такому віці подорожують, чого вдома не сидиться».
Жінка нарешті сіла на свою полицю, склавши зморшкуваті руки на колінах. У вагон заходили пасажири, але на верхні місця їхнього купе ніхто не підходив. Тарас уже змирився, що доведеться їхати з літньою сусідкою, з якою й поговорити не про що.
Поїзд рушив. Незабаром зявилася провідниця принесла білизну. Жінка одразу ж заходилася заправляти постіль, акуратно розстилаючи її. Потім знову сіла і перша заговорила:
Не звикла я до такої постелі, вдома у мене мяке ліжко, а тут доведеться боки помяти. З молодості не їздила, вже й не сподівалася, що колись поїду.
Тарас кивнув і мовчав далі.
Мене Ганна Семенівна звати. А вас як?
Тарас.
А по батькові?
Олександрович. Можна просто Тарас.
Ну, звісно, можна, ти ще молодий, можна й по імені. До гостей їдеш?
Чому до гостей? здивувався Тарас. З відрядження додому повертаюся.
Отак! Додому це добре. А я ось із дому на старості літ. Жінка раптом замовкла і почала дивитися у вікно. Тарасові здалося, що в очах заблищали сльози, хоча вона й не плакала. Йому стало соромно, що так неввічливо поставився до сусідки.
А ви теж додому, чи із дому? Вирішивши помякшити свою холодність, заговорив Тарас.
Із дому, сину, із дому, ось чому мені й незвично. Тут їхати всього добу, а тривожно якось у дорозі.
А до кого їдете?
До дочки, Ганна Семенівна дістала з кишені хусточку і витерла сльозу.
Так радіти треба, а ви плачете.
Та я й радію, пять років із дочкою не бачилася, вже думала, що й не побачу більше.
Розгубилися чи що?
Розгубилися, сину, за доброї волі розгубилися. Характери наші спокою у молодості не давали, гордість заважала мирно жити, от і не бачилися ми стільки років. Як тільки дочка підросла, перестали ми з нею ладити. Без батька її ростила, усього було: і сварилися часто. Заміж уперше назло мені вийшла, та не щасливо їй було. А я не підтримала Олену добрим словом, докоряла, так і свар
