Сніг уже перестав обпалювати босі ступні Дарина вже зовсім їх не відчувала. Тільки вітер хльоскав, ніби різкою, по обличчю, шиях і руках, пронизував до кісток крізь тонку нічну сорочку. Сиве волосся, забите снігом, стало важким, як бурульки. Заметіль ревла, засліплювала очі, і Дарина вже зовсім не пам’ятала, куди йде, блукаючи своїм подвірям. Притиснувшись спиною до крижаного паркану, вона схрестила руки на грудях і забідкалась:
Та вже б померти скоріше Забери мене, Господи Померти б
І померла б вона тієї ночі, замерзнувши, якби не її сусідка Галина, яка вийшла подивитись, як там їх корова раптом телиться. Побачила, що у Дарини двері настіж та світло з хати тече.
Дарцю! Ти там що, блукаєш у темряві?
А Дарина стояла в куті подвіря, захована від усього світу деревами та заметіллю, і, міцно стуливши повіки, тільки шепотіла, ніби заїкаючись: «померти померти!..»
Галина кинулась до Даринчиного двору, залетіла крізь хвіртку:
Дарцю, де ти там? Дарина, ой ти ж, дурна! Дарцю!
А Дарина як упала біля паркану, так і згорнулась клубком, голову опустила на коліна. Сльози текли по сухих щоках, а кутиками рота напливало безглузде мимріння. Галина розгубилась, покликала чоловіка, і разом вони затягнули Дарину в хату.
Ледве привели її до тями. Вранці прийшла молода фельдшерка, здивувалась у девяносто один рік, а ні застуди, лиш обморожені ступні. Нахилилась над Дарининим обличчям:
Вам би у лікарню полежати. Викликати машину?
Дарина подивилась на чорне волосся та румяні щоки дівчини і рішуче похитала головою.
Нікуди мені не треба, удома лежатиму. Не витрачай на мене, голубонько, часу марно. Мені вже нічого не треба. Йди з Богом.
Дві тижні вона так лежала. Для чого вийшла тоді вночі босоніж у сорочці ніхто не розумів, гадали, що з глузду зїхала. А для неї це було щось доленосне, таємниче.
Напередодні сиділа Дарина на ліжку, в тьмяному світлі лампочки розпускала вязану панчоху, пальці звично перебирали петлі. Думки її були десь дуже далеко, очі застигли на одній точці стіни, криві посмішки зявлялися на обличчі згадувала.
З раннього дитинства нічого хорошого в її житті не було: праця і злидні, тільки одного разу промайнув промінчик тепла єдине й коротке кохання.
Його звали Григорій.
Грицю Грицюню бубоніла Дарина і усмішка на обличчі ставала ще ширшою, ще чуднішою.
То реальність снилась їй, чи то мара бачила вона себе у полі, за лісочком біля панської садиби, чекає його, затуляє очі від сонця. Довго стоїть, виглядає, чекає. Обіцяв прийти. Всередині страх, а з ним надія. І раптом бачить у далині чоловічу постать на ржаному полі. І кидається до нього, сміється від щастя: «Грицю! Грицю!»
От під ці мрії й заснула старенька. А посеред ночі раптом прокинулася, забилася на ліжку. Глянула у вікно а там завиває завірюха. Відкинула ковдру й, навпомацки, витягнувши руки вперед, вийшла у сіни.
Я недовго, я зараз
Вийшла з хати, штовхнувши двері ногою, босоніж, як у сні. Придивилася короткозоро у білій завиванці над селом. А тоді подала руку вперед, ніби благаючи:
Грицю!..
Мороз обпалив тіло, всередині захололо. Нащупавши босими ногами крижану сходинку, зійшла на стежку. Дивилася вперед, за паркан, йшла до нього, борячись із вітром.
Я тут! Я недовго, Грицю!
Дійшла до паркану, визирнула, побігла вздовж І чує ноги дубіють. Мить і вже не зрушить з місця. Кинулася вздовж плоту до воріт, досі всміхаючись:
Я зараз Тут ще гляну
А воріт не знайшла. Крутило її по подвірю, кругом одне то дерево, то тин, ноги по коліно в снігу Так і заплуталась. Так її і знайшли сусіди.
Галина приходила щодня, приносила харчі, топила грубку, приказувала щось. Медсестра перевязувала ноги смердючою маззю, просила міряти температуру. Дарина слухала робила все, але коли залишалася одна, дивилась у стелю порожнім поглядом. Слухала шурхіт вулиці: гавкіт собак, свист саней, галас школярів.
Більше всього її брала дрімота. То стане світло, то знову ніч. У печі потріскують дрова. Зі стріхи щось невпевнено капає. «От би вже померти» крутилась у голові.
Змалку вона навчилась простій, страшній істині: її доля то крутий слизький урвищ, зарослий терням. Звідти тільки котитись вниз, оббиваючи боки. Ніхто не підтримає, не спинить, не витягне до сонця. Так жили всі довкола, іншого вона й не сподівалась. Звикла життя це довге падіння, і лиш терпи, зціпивши зуби, щоб не закричати.
Того року й весна видалась пізня й лиха. Прийшла не теплом, а холодними дощами, розмила дороги у багнюку. Сніг зійшов аж у травні, лишивши мокру, паршиву землю. Берези довго стояли чорні, голі, сади, ніби вимерлі.
Дарина, підправивши вузол мокрої хустки на голові, брела від криниці по рідкій бруківці, носила важкі відра на коромислі. Вода плескалась, лилася на потріскані ноги. На другому боці вулиці, під хитким парканом, курили згорблені чоловіки, щось тихо обговорювали, зиркаючи на неї. Але Дарина пройшла повз, не піднявши очей. Вона давно була невидимою у цьому шкутильгавому селі.
Дарина! рявкнула баба Агафія, стара кріпачка-помічниця пані. Бігом до крамнички! Передай Кузьмі, хай дасть ситцю для панночки, найкращого, з квітами! І не барися! Сьогодні з міста гості, треба ж столи накривати. І квітів нарви.
Дарина мовчки понесла відра на ґанок. Правила фартух, яким витирала руки, і рушила до околиці. Їй було двадцять два, але ніби все життя вже давно у минулому. Коли Дарина була дитиною, після смерті батька і матері, скупа й криклива пані взяла її до себе «за кусень хліба». Дарина була тоді худою, забитою, боязкою дівчинкою. Тепер виросла міцною, мовчазною, з перевтомленими руками, в очах давно не світилось нічого живого.
Працювала з ранку до ночі колола дрова на дощі, доїла козу в холодній стайні, місила глину для печі, терла білизну в ополонці до анабіозу в пальцях. Прополювала город під палючим сонцем, але не сміла й торкнутися ягід пані вважала кожну, і за зниклу секла кропивою: «Це не для тебе, дурнопятко!» Вона звикла не дивитись навколо, рвала бурян, кусала губи, щоб не розплакатись, старалась бути сумирною. Увесь день її худа постать снувалася в зелені саду, і ягоди,дротячи, вабили і тягнулися просто до вуст. А Дарина терпіла.
По суботах топила баню, тягала на собі важкі балії з річки, розжарювала камінь так, що паморочилось у голові. Парила пані доти, поки у самої не темніло в очах. Та воркотіла, підщипувала, а часом, у гарному гуморі, лясне по щоці та зітхне: «Тяглова кобило» Дарина звикла. А що їй ще залишалось? Весь світ ніби за прозорою, але глухою стіною: вічна втома й давно захована надія, яку забула. Які там сукні чи хлопці після роботи їй байдуже було.
Раз дивиться на неї пані, як Дарина, ставши на табурет, протирає дзеркало, і запитує:
Слухай, Даринко, може, віддасти тебе заміж? Хочеш?
Дарина спокійно глянула:
Як скажете
Або так і зостанься старою дівкою.
Мені однаково.
Ага! Старою дівкою тобі краще. А то народиш дітей одне бігання та писк. З твоїм то задом можна цілу купу вигодувати!
Хотіла вже перехреститись, згадала про дочку, але тоді її покликали, і вона лишила думки.
Дарина до цього байдужа, душа її спокійно дрімала, ніщо в ній не ворухнулось. Здорове, велике тіло, а для себе нічого й не хотіла. Стояла та стіна, яка відділяла її від всього живого. І так було б далі, та доля захотіла інакше.
Було це на початку червня, коли луги вперше затягнуло соковитою травою. В панській садибі чекали гостей. Молода панночка мала приймати городянина, мовляв, жених. Дарину відправили в луг зібрати ромашки. Вона обережно ішла босоніж по вологій траві, коли їй навперейми встав чужий хлопець у гарній вишиванці й хромових чоботах, насмішкуваті очі та чуб з помадою.
Здоровенькі були, гарна молодице, ледь криво всміхнувся він, повільно розглядаючи її з ніг до голови.
Дарина не глянула навіть. Хитнулася вбік обійти, а він і собі так. Вона:
Що стоїш тут?
Як звати тебе?
Хто назвав, той і знає. І проминула його мов стовба.
Гриць, а це був він наймит із сусіднього двору, став зявлятися в маєтку щотижня. Дарина чула його самовдоволений голос, відчувала, як очима липне до неї, коли мила посуд чи білить хату. Він щось жартував і чіплявся, а вона мовчки відсторонювалася. Якось у порожньому сараї він схопив її, прижав до мішків, а вона мовчки, спокійно відштовхнула так, що той аж хруснув спиною об дошки. І тільки мовила:
От невдача
Поправила хустку, пішла геть. А Гриць довго ще натирав гулю, стояв у його погляді майнула не лише образа, а новий, хижий, жагучий інтерес. Звик він до слухняних дівок, що самі лізуть на шию, а ця хоч і гарна, проте ніби з граніту вилита.
Дарина, може, й не була до нього байдужою, але й не відчула нічого дівочого.Все, що відбувалося, було новим, невиразним. Гриць став для неї спонукою до пробудження, якогось внутрішнього.
З того часу Дариною ніби просвітило. Почала вона інколи усміхатись. Захотілось знову відчути те дивне тепло всередині, що Гриць у ній розбуркав. Вставала на світанку, щоб бачити, як туман стелеться над лугом, доїла корову, завмирала від радощів, дивлячись, як сонце підіймається. Хотіла просто насолоджуватись життям, сміятися, навіть не розуміючи, чого їй треба. Але хапалась за роботу, не даючи собі розліниватись. Минав місяць.
Гриць намагався притиснутись, навіть вирвати поцілунок та від Дарини дістав ляпаса так, що відпало бажання знову лізти. Але щось лишилось. Якось, коли Гриць хотів допомогти, Дарина мимоволі усміхнулась уголос. Іншим разом він бачив, як вона довго і з інтересом дивиться на нього з вікна. Ніби нічого, а для Гриця надія. Але недовга то була історія.
Одного разу Гриць заступився за хлопчика, котрого впіймали у панському полі. Пані наказала конюху висікти малого. Дарина глянула, і все обличчя її затремтіло. Вона кинулась, намагалась захистити дитину, але її відштовхнули. Тоді вона вихопила поліно і вже хотіла вдарити конюха. Все завмерло. І тут Гриць підбіг, вихопив батіг і сам конюха відігнав.
Йди собі! Я сам пані все розповім. Іди!
Жінки кинулись до хлопчика питати, заспокоювати. А той каже:
У мене мамка вчора померла Померла!
Ці слова, як молотом: у Дарини аж ковток у горлі став. Вона зірвала гудзик на кофті, кинулась у свою комірчину, впала на ліжко. її трусило риданнями.
Гриць знайшов її. Присів поруч, без зайвих слів, просто обійняв. Дарина вперше в житті не відсторонилась, торкнулась його, вслухалась у дихання, прошепотіла:
А що там, за лісом? Що далі?
Місто. Великі камяниці, собори, базар, пробував пояснити Гриць, дивуючись питанню. А ще далі друге місто, і залізниця. А там море, кажуть.
Дарина задумалась, адже моря вона ніколи не бачила, й навіть річку боялась перепливати. Але зараз їй захотілось побачити те море. Звідси, де її били, де вона працювала до крові й мозолів, позвати у світи, бути Людиною. Вона глянула на Гриця, притиснула його обличчя шершавими руками і прямо запитала:
Забереш мене? Одружишся?
Гриць розгубився, став щось бурмотіти про гроші, що треба почекати, це не просто. Але Дарина вже нікого не чула, переповнювала її рішучість.
Тієї ночі вона втратила старенький хрести, який носила з дитинства ниточка порвалась, і хрестик загубився. Шукати не стала. «Буде так, як має бути», сказала спокійно.
Гриць ще двічі приїжджав. Зустрічались потай у сіні, за тином, біля сараю. Дарина наче розцвіла. Походка змінилась, у щоках заіграв румянець, посмішка зявилась невпевнена, ніби заново вчилась жити.
А потім все скінчилось. Панянка відгуляла весілля, молодий пан відвіз її до міста. Гриць поїхав з ними. Дарині навіть не сказали лишень кухарка шепнула: «Твій, Дарцю, у місто подався з паном. Забудь.»
Дарина стала виходити на дорогу щоночі, вдивляючись у далечінь. Час днями, місяцями і роками скочувався в одну купу. Вона не їла, не спала, але була певна: він повернеться. Вірила всім серцем.
Минуло спекотне літо, прийшла сира, осіння мряка. Дарина вдивлялась у горизонт може, Гриць з’явиться. Але люди казали давно він одружився в сусідньому селі, дітей має. Хоч і каліка вже, та живе як може. І, може, вже й помер.
Дарина тільки сміялась диким, порожнім сміхом. І всі зрозуміли: «Бідна Дарка вже не тут її душа.»
Відтоді все село вважало її блаженною. Вона іноді сиділа на ґанку, дивилась на ліс, ніби за ним море шумить. А в очах така тиха, незбагненна порожнеча, що всі хрестились і обходили її стороною.
Ще коли мала сили, навіть у саму літню спеку, Дарина одягала чисту сорочку, причісувала довге русе з просинню волосся, і стояла у полі, вдивляючись туди, куди ліс зливається з небом. Стояла нерухомо, вже не красива, а якась вимучена, наче застигла в чеканні століття. Якщо жаліслива людина питала, кого вона там чекає, Дарина відповідала тихо, з просвітленою посмішкою:
Щастя свого. Воно там, за лісом. Гриць мій обіцяв приїхати.
Ой, бідна, полоумна жінка, зітхали.
А над головою шумів вітер у кронах, річка несла чорну воду, десь там, далеко-далеко за лісами, за містами рокоче море, про яке Дарина знала лише за казками.
Скрипнули двері прийшла Галина, хмизу до печі підкинути. Дарина підвела на неї погаслі, порожні очі.
Ну що, як ноги? питає Галина.
Бабця щось пробурмотіла, Галина нахилилась ближче.
Що? Не чую!
.. померти б уже Ні, він не прийде, не прийде Ото тільки вмерти й лишилось Гриць Уже йде прошепотіла Дарина, і їй здалося: за вікном раптово стало світло, розвидніло, за лісом розливалося золотисте марево, а з синьої далини поволі виринала постать у вишиванці й чоботях чиста, дорога. Дарина широко усміхнулась, ніби вперше за життя дихнула на повні груди.
Галина обережно сіла поруч, обійняла її за плечі:
Дарцю, ти відпочинь. Все вже добре, сказала стиха.
А Дарина, дивлячись крізь вузьке віконечко, раптом побачила: там, де змикаються ліс і небо, світиться прозорий шлях мов срібний міст через усе життя. І на тому березі хтось чекає, махає рукою, з усмішкою, як у юності. Ідуть до неї ромашкові луги, високі трави, сонячний день.
Слабка рука її розтислась у Галини на колінах, і з вуст злетів легкий, майже щасливий подих.
В ту мить село здригнулося від першої справжньої весняної грози. По городах забігали діти, подавшись ховатися від дощу. Над лісом, за річкою, знов зашуміло море чи, може, то вже вітер ніс Даринину душу туди, де всі чекання стають зустріччю.
У хаті стало тихо й світло, а на старих вікнах спалахнули й затремтіли важкі, довгоочікувані краплі дощу.
