Посеред ночі Оксана Коваленко прокинулася від відчуття самотності. Вона несміливо простягнула руку, шукаючи тепла свого чоловіка, Тараса, але ліжко було порожнім.
Серце защеміло де він? Чи не сталося щось погане? Вона переконала себе, що, мабуть, він просто не може заснути і сидить у вітальні. Та тривога не відпускала.
Не витримавши, Оксана підвелася й на пальцях пройшла до кухні. Зупинилася за кілька кроків Тарас говорив по телефону. Голос із динаміка був чітким:
“Так, серденько, квитки в Єгипет уже куплені. Проведемо там чарівні дні. Ніхто не дізнається.”
Світ Оксани розсипався. Роки разом, спільні мрії, підтримка і ось таке? Кожне слово різало, наче ніж.
Вона повернулася в спальню, сльози падали на подушку. А потім рішучий крок. Вона дістала валізу і почала складати речі Тараса.
Коли він увійшов, то завмер: “Що це?”
Оксана подивилася на нього холодно: “Твої речі. Візьмеш їх у свою подорож.”
“Ти що…?” почав він блідий.
“Не бреши. Я чула твій дзвінок. Забирай своє та йди. І не повертайся.”
Тієї ночі щось зламалося і щось народилося.
Оксана лежала, дивлячись у стелю. Більше ніякої брехні, ніякого болю. Лише воля. Інколи краще втратити, ніж триматися за те, що давно перетворилося на обман.
