**Знаходження себе у понеділок**
Того понеділка Ганна прокинулася раніше зазвичай. Не втрутився будильник, не прокудили звуки — просто розплющила очі. Наче всередині застиг якийсь моторчик, що останні три роки піднімав її з ліжка за розкладом. На годиннику — 6:42. За вікном сипав мокрий сніг, сірий, липкий, немов навмисне пробирався у крізь щілини. Повітря в хаті стало важким, чужим. І щось у цьому ранкові одразу здалося не таким.
Лежала й слухала, як хропить старий радіатор. Гулок був нерівний, з присвистом, ніби хтось дряпався всередині. Мабуть, знову упав тиск. А може, у хаті холодно. А може, і в ній самій похолодніло — хто ж виміряє, де справді стався зрив.
На кухні все стояло на своїх місцях: біла кружка з тріщиною, холодильник у магнітах із міст, де вона ніколи не бувала, чорства буханка на дошці. Рука простягнулася до шухляди з кормом для кота. Але кота вже не було. Вже рік. І все ж рука жила своїм життям. Пам’ять не відпускала.
Ганна працювала у копіцентрі при друкарні на околиці Вінниці. Шостий рік. Там пахло папером, тонером, кавою з автомата та чиєюсь вічною втомою. Кожен день був немов копією попереднього. Обличчя — однакові, розмови — заїжджені, сенс — давно стертий. Колеги як із календаря: Віталій з його жартами про тещу, Настя, яка навіть у туалеті через гучний зв’язок зливала любовні драми, та Микита, старий друкар, чиє життя зупинилося, коли помер його пес. А вона — вже давно не людина, а лише деталь у системі, де немає місця ні емоціям, ні зривам.
Глянула у дзеркало. Обличчя без особливостей. Не старе, не втомлене. Просто чуже. І в голові пронеслося: «Навіщо?» І одразу — порожнеча. Бо відповіді не було. Вже давно.
На роботу не поїхала. Просто не пішла. Їхала у маршрутці й дивилася, як пливе повз її офіс, ніби то декорація. А вона — глядач, який навіть аплодувати втомився. Дісталася до іншої частини міста, де колись, ще у дев’ятому класі, з Мар’янкою пили сік із пакета й цілувалися з хлопцями, яких давно забула. Тоді все було інакше. Солодко. Вільно.
Тепер на тому розі стояв кіоск кольору м’яти з розписним меню. Ганна купила лате з корицею — вперше в житті. Раніше не переносила її. Ковтнула — і язик обпалило, а всередині ніби обережно включили світло.
Блукала подвір’ями, дивилася, як бабуся кришить хліб голубям, ніби ділить не буханку, а душу. Як підліток регоче, падаючи у сніг. Як жінка в хустці поправляє дитячий візок. І все це було ніби у виставі, а вона нарешті перестала грати й просто спостерігала. І в цьому був дивний присмак — не болю, не щастя, а чогось теплого, людського. Ніби знову дозволили почувати.
О другій зайшла у перукарню. Спонтанно. Без запису.
— Що робимо? — запитав майстер.
— Стрижку. Різку. Щоб мати перелякалася.
— Будете, як просите, — усміхнулася жінка й взяла ножиці.
Падунки падали на підлогу, як минуле. Кожен — спогад, образ, придушений крик. Коли вона вийшла з новою, короткою, зухвалою зачіскою, стало фізично легше. Ніби пішов хтось, хто занадто довго сидів усередині й заважав дихати.
Купила пиріжок з капустою, з’їла просто на вулиці. Зайшла у книгарню й вибрала найнепотрібнішу книжку — «Лекції з метафізики». Просто аби довести собі, що може. Робити. Обирати. Бути дивною. Бути собою. Раптом засміялася. По-справжньому. Без причини. Сльози бризнули з очей, а перехожі озиралися. Але їй було байдуже. Бо вперше це була вона — сміючася, жива.
Ввечері повернулася додому. Мати стояла біля вікна у тій самій кофті, у якій варить борщ по неділях.
— Ти де була?
— Просто гуляла.
— Ти жива?
— Так.
— Ну і слава Богу, — сказала мати й поставила каструлю на плиту.
Їли мовчки. Лише ложки дзвеніли. Світло свічки тремтіло на підвіконні.
— Я завтра звільняюся, — промовила Ганна. — І піду на курси. Поки не знаю які.
— Головне, щоб не мовчала, — відповіла мати. — Мовчання — як цвіль. Воно все руйнує.
І Ганна кивнула. Бо того понеділка, у місті, засипаному мокрим снігом і втомленими обличчями, вона вперше за довгий час відчула себе — не потрібною, не вимушеною, не правильною. Просто собою. І більше нічого не треба було.
