У кухні пахло смаженими дерунами, коли в двері подзвонили. Оксана, не встигнувши навіть зняти вишиваний передник, відкрила і побачила молодого кур’єра.
— Добрий день! Ваше відправлення, — легко промовив він.
— Яке ще відправлення? Я нічого не замовила, — здивувалася жінка.
— Квартира дванадцята? — уточнив він.
— Так.
— Тоді все вірно.
Вона неспокійно розписалася в бланку й отримала велику коробку. Щойно розкрила її — кров застигла в жилах. Всередині лежав похоронний вінок. Не весняний, не декор — справжній, з чорною стрічкою, на якій вишили її ім’я.
Відправника не було. Лише німа звістка: *«Спи спокійно, Оксано»*.
— До якого ж божевілля треба дійти, щоб прислати додому вінок! — тремтючим голосом вимовила вона пізніше.
Чоловік, Дмитро, лише знизав плечима:
— Звідки ти знаєш, що це мама? Вона тебе любить!
— Любить? Вона ніколи навіть по-ім’яні мене не кличе! — з болем нагадала Оксана.
І справді: майбутня свекруха ненавиділа у ній усе — зріст «в лапоть», роботу в кафе, прості сукні. Оксана старалася, вишивала собі спідниці, була чемною, але отримувала лише зневажливі погляди й ущипливі слова.
— Подивись на цю невдаху, — шепотіла Марія Степанівна синові. — Навіть бісика годованого не зуміє приготувати!
А він мовчав, робив вигляд, ніби все гаразд. Та саме його мовчання було згодою. Матір дедалі частіше дозволяла собі зайве — незважаючи на те, що жили вони в квартирі Оксани.
Коли вона запропонувала зняти помешкання, яке влаштувало б свекруху, та відмовилася. Гучно, з докорами, з істерикою. А Дмитро пив каву й не втручався.
Не вийшло з вінком — був наступний крок. Чоловік раптом знайшов у шафці чоловічі труси.
— Ти мені щось поясниш? — прошипів він, тримаючи «доказ».
— Тобі самому нічого дивного? Як я могла їх туди покласти? Туди ж навіть з табурета не дотягнутися!
Ключі від квартири були у свекрухи. Усе стало на свої місця. Та Дмитро знову промовчав.
Наступний «подарунок» — відро чорниць. Свекруха піднесла його зі словами:
— Вітаміни! Для невістки!
Вранці Оксана знайшла у відрі… живого, але задубілого від холоду кошеняти. На щастя, при чоловіку. Той, звісно, не повірив, що це спеціально: «Саме залізло, буває».
Пізніше вона знайшла під ліжком ляльку з осотом у грудях. Ситуація вже нагадувала дешевий серіал. Але вона терпіла. Бо любила. Бо вірила, що чоловік за її плечима — захист, а не просто син своєї матері.
Остаточну крапку поставив випадок. Оксана повернулася з роботи раніше й застала чоловіка з іншою. У власній же хаті.
Випхала. Швидко. Жорстоко. У самих шкарпетках, як то кажуть.
Він намагався виправдатися:
— Вона сама прийшла! Я нічого не планував!
Та Оксана більше не вірила. Тим паче, що «гостя» виявилася племінницею подруги свекрухи. Усе стало надто очевидним.
Три роки вона терпіла. Хтось би не витримав і трьох місяців. Але вона сподівалася.
А Дмитро? Повернувся до мами. Куди ж ще?
Та й там сюрприз. У матері — роман. Останнє кохання, як виявилося, буває гострішим за перше. І не в її хаті, а в однокімнатній хатинці кавалера. Марія Степанівна — бездомна, але щаслива.
Іронія долі?
Мораль? Обережно загадуйте бажання. Іноді вони збуваються. Але не так, як ви сподівалися.
