Листопад у вікні шумів, коли Оксана помішувала вареники з картоплею. Телефон на столі стрепенувся – повідомлення від найкращої подруги, Марічки. «Приходь у кав‘ярню, треба поговорити», – сухий текст, ніби удар ножем. Оксана одразу подзвонила, але та не брала. Щось стиснуло в грудях, але вона натягнула пальто й пішла. За півгодини вже стояла перед їх улюбленим столиком біля вікна. Там сиділа Марічка. А поруч – Тарас. Її чоловік. І те, як вони сиділи, не залишало сумнівів.
— Марічко? Тарасе? – голос Оксани зламався, як сухий гілляк.
Марічка, навіть не кліпнувши, обійняла Тараса за шию й притулилась до нього. Він спробував відштовхнути її, але Оксана вже вибігла на холодне осіннє вулицю.
Це була остання крапля. Раніше були підозри: дивні дзвінки, ночі, коли Тарас «затримувався» на роботі. Але зрада найкращої подруги – та, з ким вони виросли разом – розбила все. І серце, і віру в людей.
Вони з Марічкою росли в маленькому містечку на Волині. Марічка була сиротою – мати зникла, батька не знала. Її виховувала сувора бабуся. Оксана ж була дитиною щасливої родини. Її батьки часто брали Марічку з собою – на прогулянки, ярмарки, у ліс. Та прив‘язалася до них, як рідна. Все дитинство – одне довге «ми»: ми лазили по сливах у саду, ми плели вінки з квітів, ми мріяли про Київ.
І Оксані вдалося вирватися. Медичний університет, шлюб із Тарасом – сином місцевого підприємця, власна квартира, робота лікарем. Марічка залишилася в містечку, працювала в магазині. Але коли Оксана запропонувала їй переїхати, та зраділа. Тарас навіть допоміг знайти їй кімнату.
Тоді Оксана не знала, що вони вже спілкувалися потайки. Що він зустрічав її на вокзалі. Що за її спиною почався роман. Потім були дивні погляди, повідомлення від Марічки, і нарешті – та сцена, яку неможливо забути.
Через місяць Тарас подал на розлучення. Марічка заїхала в їхню квартиру. Оксана, стиснувши зуби, повернулася додому. Влаштувалася в місцеву лікарню, зняла кімнату. Там її й знайшов головний лікар – пропонував стати завідувачкою відділення.
Одного разу на обході вона зустріла нового пацієнта – мужчину з добрими очима. Богдан Васильович. Його обличчя здавалося знайомим, але вона не могла згадати, звідки. Під час розмови він раптом усміхнувся:
— Ви не та сама дівчинка, яку я колись зловив, коли вона падала з яблуні?
Оксана завмерла – спогад спалахнув, як блискавка. Вони з Марічкою лізли по деревах, вона оступилася, але сильні руки підхопили її. І голос: «Навіщо лізеш? Небезпечно ж».
Тепер цей голос звучав поруч. І в ньому була тепла, якої їй так довго не вистачало.
Через тиждень Богдан запросив її на каву. Спочатку вагалася, але пішла. Потім – прогулянки, розмови, сміх. Незабаром вони одружилися.
Зараз Оксана живе з Богданом у будинку біля лісу. У них двоє дітей. Батьки щасливі. А життя нарешті набуло сенсу.
А Марічка? Повернулася в рідне містечко. Тарас швидко охолодів до неї й вигнав. Кажуть, тепер вона працює у крамниці. Самотня й гірка. Але, як кажуть, що посієш – те й пожнеш. Особливо біль.
