Аромат свіжозвареної кави та теплих булочок наповнював кухню, ніби замовляючи спокій. Десять років із Дмитром. Десять років тихої гавані щастя. Марія раділа ранку — сонячні зайчики на столі, сонне сопіння доньки Софійки у спальні. Мир і благодать.
Дзвінок у двері пролунав надто різко. На порозі стояв Олексій, син Дмитра від першого шлюбу. Очі йому горіли незвичайним збудженням, щоки палали.
— Тату! — видихнув він, ледве переступивши поріг. — Вона повернулася! Мама! Вчора! Знімає апартаменти у центрі… Каже, сумувала за нами!
Ім’я «Наталя» зависло у повітрі важко й несподівано, ніби стук у двері серед ночі. Та сама. Яка п’ятнадцять років тому зникла у «щасливому майбутньому» з греком, залишивши шестирічного Олексія на руках збентеженого батька та літніх дідуся з бабусею. «Назавжди!» — стояло в тому єдиному прощальному листі. Тепер вона повернулася. З порожніми руками, але не з порожніми надіями, подумала Марія з холодом у серці.
Зустріч у претензійному ресторані була виставою у одній дії. Наталя ввірвалася рожевою хмарою шифону та важкого, приторного парфуму. Вона сипала перлинами страждань: «Жахливий шлюб!», «Він виявився чудовиськом!», «Я так нудила за синочком!»
Її пальці, всипані перснями, то й рвалися до руки Дмитра. «Дмитрику, пам’ятаєш, як ми…?» Він відсунувся ледь помітно, обличчя — ввічлива маска, але Марія відчула, як він напружився. Олексій же дивився на матір, наче зачарований, ловлячи кожне слово, кожну сльозу, що скотилася по її підфарбовані вії.
Перша атака маніпуляцій колишньої прийшла глибокої ночі. Телефонний дзвінок розірвав сон. Наталя на тому кінці ридала, заглушена шумом води:
— Дмитрику! Допоможи! Кран… зірвало! Вода ллється! Я сама… Не знаю, що робити!
Дмитро мовчки встав, одягнувся. Марія лежала, дивлячись у пітьму, слухаючи його кроки. Він повернувся за кілька годин, пахнучи холодом і сиротою.
— Полагодив? — тихо запитала Марія.
— Прокладка. Дрібниця. — Він скинув куртку, сів на край ліжка. — Вона… в одному рушнику зустріла. Каже, вода затопила весь гардероб. — У його голосі не було ні хвилювання, ні збентеження. Лише втомлена досада. — Знайомий трюк.
Потім була «темрява». Дзвінок вранці, голос Наталі, тонкий і наляканий:
— Дмитрику, у під’їзді… світло блимає! Ніби в фільмі жахів! Боюся вийти! Олексій на навчанні… Хліба купити не можу!
Він поїхав. Купив хліб. Лампа в під’їзді справді блимала. Він вкрутив нову. Двері її апартаментів розчинилися. Вона стояла у напівпрозорому пеньюарі, томно опершись о косяк.
— Мій рятівник! — прошепотіла вона солодким голосом. — Зайдеш? Кави зваримо… Побалакаємо… Як колись?
Дмитро ввічливо, але твердо похитав головою:
— Пізно. Марія чекає. І без кофеїну мені вистачає бадьорості.
Він пішов, залишивши її в дверях. Її обличчя на мить перекривила зла гримаса, швидко змінена звичною маскою безпорадності.
Кульмінацією став дзвінок Олексія, що тріщав від паніки:
— Тату! Терміново! Мамі погано! Впала… Каже, темніє в очах! Дихає важко!
Дмитро схопився, але в його рухах не було колишньої тривоги. Він приїхав. Наталя лежала на дивані в позі рафаелівської Мадонни, одна рука драматично прикривала чоло, інша — недбало відкидала край шовкового халата.
— Дмитрику… — прошепотіла вона, відкриваючи очі. — Я так налякалась… Самотня…
Він не підійшов. Поглянув на порожню пляжку, що валялася на підлозі. Викликав швидку. Поки чекали, запитав у Олексія спокійно, ніби про погоду:
— Що їли? Пити?
— Мама казала, що це через стрес… — ніяково пробурмотів син.
Лікарі констатували звичайне легке відравлення. Наталя намагалася вчепитися за рукав Дмитра, коли він виходив:
— Не кидай мене… Мені так страшно…
Він акуратно звільнив руку.
У його очах, коли вони зустрілися з Марією вдома, вона прочитала не співчуття, а втомлену, гірку огиду до цього дешевого водевілю. «Знайома п’єса, — сказав він пізніше, сидячи на кухні. — Тільки декорації інші. Вона завжди грала безпорадність, коли щось було потрібно. Пам’ятаєш, я розповідав, як перед від’їздом до того грека вона раптом «захворіла» і «не могла без моєї підтримки»? А потім — бац, лист. Я був милицею. Зламалася милиця — знайшла нову. Але я не милиця, Маріє. Не хочу і не буду нею. Особливо для неї.»
Зазнавши поразки з Дмитром, Наталя звернула всю свою увагу на Олексія.
Її скарги стали голоснішими, сльози — ряснішими, особливо коли син був поруч. «Твій батько кинув мене, як ганчірку!», «Вона налаштувала йогоОлексій мовчав кілька секунд, потім підняв голову, і в його очах Марія побачила те саме рішучу ясність, що була в Дмитра.
