Дзвінок з минулого: повернення батька
Ігор закрив дверцята холодильника, витираючи руки ганчіркою.
— Ну от, тепер усе працює. Заморожуватиме, але треба перевірити, — сказав він господині. — У вас є порожня пластикова мисочка? Давайте налиємо туди води й поставимо у морозилку. Ввечері подзвоню — якщо вода замерзне, значить, усе гаразд.
Раптом телефон знову задзвонив. Новий клієнт, подумав Ігор і відповів:
— Алло, слухаю. Так, це ремонт побутової техніки. Що лагодити? Так, я Смирнов Ігор Вікторович, якщо вам це важливо. Вибачте, що ви сказали? Батько? — Ігор ледве не випустив телефон з рук.
Голос представився — Смирнов Віктор Павлович. До Ігоря дійшло: це його батько, якого він не бачив і не чув більше двадцяти років. Серце закалатало, а в голові вихрем прокотилися уривчасті спогади.
— І що… ви хочете? — Ігор запнувся, не знаючи, як звертатися до цієї людини. — Побачитися й поговорити? Ну так, звісно, всього-то двадцять років минуло. Вибачте, я на виїзді, пізніше передзвоню. — Він скинув дзвінок і тихо, з сарказмом пробурмотів: — От тобі й на…
З’явився через стільки років! Напевно, щось просити зібрався. А що? Син виріс, батько постарів, вирішив допомоги попросити. Скільки йому зараз? За п’ятдесят, мабуть. Грошей, звичайно, хоче! Ігор хмикнув, повертаючись до роботи.
— Ну що, домовилися? — звернувся він до господині. — Ввечері подзвоню, перевірте воду в мисці. Якщо замерзне — морозилка в порядку.
Господиня подякувала, і Ігор поїхав на наступний виклик. Літня жінка замовила ремонт пральної машини — текла. Бабуся виявилася балакучою, одразу запросила його на чай із печивом. Поломка була дріб’язковою: гумовий ущільнювач у дверцях просідав. Ігор поправив його, і теча припинилася. Інший майстер хотів взяти за це неможливі гроші, але Ігор попросив мінімум — наживатися на пенсіонерах сумління не дозволяло. Бабуся була в захваті, весь час повторювала, що таких добрих людей давно не зустрічала. Ігор соромливо посміхався, пив чай і обіцяв заїхати, якщо щось зламається.
Але думки його займав дзвінок батька. У пам’яті виринали невиразні картини. Коли батьки розлучилися, Ігорю було років п’ять. Батько тоді пив, втратив роботу. Мама плакала, але вірила його обіцянкам. Одного разу, коли вона була на зміні, батько забирав Ігоря з дитсадка. По дорозі вони присіли в парку на лавку, батько дістав з кишені пляшку пива й почав скаржитися маленькому синові: мовляв, мати його не поважає, а він старається, але життя таке. Потім він напився, перекинувся на лавці й заснув. Ігорю стало соромно. Він намагався розбудити батька, але той лише відмахувався. Перехожі озиралися, а Ігор, вирішивши, що батькові він непотрібен, пішов додому сам. Дорога була довгою, дому все не було видно, і хлопець блукав, поки його не знайшла сусідка.
Мама тоді не кричала. Лише тихо сказала батькові:
— Іди геть. Ти сина одного відпустив. Який ти батько?
Батько поїхав у інше місто. Іноді надсилав гроші, іграшки. Мама посміхалася:
— Нам і без такого батька добре, правда, Ігорку?
Коли Ігорю виповнилося десять, мама познайомила його з дядьком Олегом.
— Сину, дядько Олег хоче стати моїм чоловіком. Він буде піклуватися про нас. Поїдемо за новим велосипедом?
Вітчим виявився гарною людиною. Він любив маму, але батьком Ігорю не став. Частина її любові тепер належала Олегу, а Ігор почувався зайвим.
Ввечері Ігор неохоче дістав телефон, знайшов номер батька й натиснув виклик. Той відповів одразу:
— Ігорю, давай зустрінемося, треба поговорити. На нашому старому бульварі, біля фонтану, завтра о сьомій вечора. Зможеш?
— Гаразд, зможу, — буркнув Ігор.
Колись мама казала, що Олег хоче його усиновити, дати своє прізвище. Адже вони ж родина. Але Ігор відмовився. Для нього було важливо залишитися Смирновим Ігорем Вікторовичем, зберегти цей невидимий зв’язок із батьком. Мама хотіла стерти минуле, забути колишнього чоловіка, але Ігор усе чекав. Чого — сам не знав. А потім зрозумів, що чекати нічого.
Наступного вечора він йшов на бульвар, заздалегідь вирішивши: якщо батько попросить грошей, допоможе — і на цьому все. Батько надсилав подарунки, гроші — борг поверне, і крапка. У мами є Олег, їй це було байдуже.
— Соромно йому, от і посилає, — казала вона, приймаючи посилки.
Біля фонтану Ігор побачив літнього чоловіка. Той підвівся з лавки й пішов назустріч. «Тільки без солодкуватих фраз на кшталт “сину, нарешті ми зустрілися”», — подумав Ігор. І вже точно сподівався, що батько не п’є.
— Добрий вечір, Ігорю, — чоловік простягнув руку.
— Добрий, — ІгорВін стиснув батькову руку і раптом відчув, що двадцять років самотності можна виправити простою розмовою, якщо обидва того хочуть.
