Коли я поверталася додому, відчинила хвіртку й одразу помітила двері в хату не зачинені. Перша думка промайнула блискавично: хтось міг увірватися. «Мабуть, подумали, що я тут тримаю гроші чи цінності», невесело подумала я.
Мене звали Оксана Петрівна, і мені вже шістдесят два роки. Уже пять років я живу сама. Мого чоловіка не стало, діти виросли й розїхались по Україні, створили власні родини. Літо я проводжу у затишній хаті під Черкасами тут дихати повітрям легко, чути спів жайворонків, можна пити воду з криниці і піклуватися про яблуні. Як тільки холодає, я знову переїжджаю до міської двокімнатної квартири.
Тиждень тому мені довелося поїхати у справах до Києва. Коли вернулась, відразу щось відчула: у домі пахло чужою присутністю. Всі речі на місці, але на столі залишена тарілка. Я завжди прибираю посуд, особливо коли їду надовго.
Серце підказувало тут хтось жив кілька днів. Образа і злість змішалися в мені. Та коли зайшла в кімнату, все стало зрозуміло: на моєму старому дивані спав хлопчик, зморений і спокійний на вигляд.
Він прокинувся від моїх кроків, подивився на мене розгублено, але не став тікати. Лише сів і тихо сказав:
Вибачте, що зайшов без дозволу.
В очах дитини було стільки смутку і соромязливості, що я одразу розтанула.
Як давно ти тут? запитала я.
Два дні.
Ти їв щось? Голодний?
Я мав декілька пиріжків. Один ще залишився, хочете спробувати? і простягнув мені стареньку торбинку.
Як тебе звати?
Назарчик.
А мене Оксана Петрівна. Скажи мені, Назарчику, чому ти сам? Ти загубився? Що з твоїми батьками?
Він опустив очі й відповів тихо:
Мама завжди була не вдома, залишала мене самого. Поверталась зла кричала, лаяла, казала, що я тільки проблема. Що без мене їй легше жити. Сварка була два дні тому, то я й пішов. Не вперше. Їй від мене одне лиш зайве.
Слухаючи його, я все більше розуміла, як самотньо йому бути. Мати жила своїм, майже не звертаючи уваги на сина. То у подруги затримається, то ще десь. Назарчик з малку сам собі дає раду.
Я не знала, чим допомогти, але не могла вигнати дитину. Пенсія у мене невелика, та й без дозволу соціальних служб не могла стати опікункою. Він категорично відмовлявся їхати у притулок. Я нагодувала хлопчика свіжим борщем, дала змогу перепочити та дозволила лишитись ще на ніч. Тут було безпечніше, ніж у покинутої дитини.
Всю ніч крутила думки в голові, як бути далі. Раптом згадала колишню колегу Марію Іванівну з служби у справах дітей. Рано-вранці взялася дзвонити й розповіла все, як є.
Марія Іванівна запевнила, що знайде вихід. Минуло лише три тижні і я офіційно стала опікункою Назарчика. Хлопчик світився від щастя. Мати не виявила жодних заперечень, коли дізналась, що сина хочуть прийняти у родину.
Тепер ми з Назарчиком живемо удвох у моїй хаті. Він усім каже, що я його бабуся, а я дякую долі, що випала мені така честь і відповідальність. Назарчик дуже талановитий, цієї осені пішов у перший клас в сільську школу під Черкасами. Його вчителька тільки й хвалить: Назар встиг навчитися читати, гарно рахує, любить співати народні пісні.
Життя навчило мене цінувати прості радості й допомагати тому, хто справді потребує тепла. Щастя не в грошах чи речах, а в сердечності та небайдужості, якою ти можеш зігріти іншу людину. Добро повертається сторицею це головний урок мого життя.
