Назавжди повернулася
Коли мати зібралася заміж, Марічка не заперечувала. Їй подобався мамин вибранець спокійний і врівноважений Богдан, який завжди гарно спілкувався з нею. До матері ставився з ніжністю та турботою. Усе було добре, але пятнадцятирічна дівчина поставила умову:
Мамо, я не проти твого весілля, тим більше дядько Богдан чудова людина. Тобі самій буде сумно, адже я колись поїду вчитися до університету. Але я переїжджаю до бабусі.
Як до бабусі? Як у місто? Та тобі ж лише пятнадцять, ти ж неповнолітня! Як я залишу тебе без нагляду? мати була категорично проти.
Мамо, та чого без нагляду? Я житиму з бабусею, вона ж тебе сама виховала от і за мною подивиться, якщо так боїшся, наполягала Марічка. До того ж я вже подзвонила бабусі, і вона рада, що я їду.
Зрозуміло, ви вже все вирішили без мене, чи то з сумом, чи то з розпачем сказала мати.
Мамо, повір, так буде краще для всіх. Хоч дядько Богдан порядний, але для мене він чужий чоловік.
Матір зітхнула й задумалася, але в цю мить задзвонив телефон це була бабуся Ганна Іванівна.
Привіт, доню! Ну що, домовилися з Марічкою про переїзд? Я все ж вважаю, що їй буде краще в мене. Ти ж знаєш, як я обожнюю онуку невже я не впораюся з твоєю майже дорослою донькою?
Так, мамо, я знаю, як ти любиш Марічку, але ж серце материнське
Усе буде добре, не хвилюйся, доню. Якось упоралася з тобою і з Марічкою нам буде добре. Я за нею подивлюся.
Мати закінчила розмову, а Марічка вже весело збирала речі:
Мамо, не переживай, усе буде чудово!
Ганна Іванівна не була “божою корівкою” звичайна літня жінка, колишня вчителька математики. Але й характер у Марічки був гарячим. Траплялися між ними суперечки, проте бабуся була мудрою ніколи не доводила суперечок до крайності.
Бувало, посварються вони, а ввечері бабуся заходила до онуки, гладила її по кучерявим волоссю й розповідала казки. Марічка посміхалася й засинала, забуваючи про образи. А інколи першою йшла на помирення сама дівчина, усвідомлюючи, що була не права. Тоді вона купувала бабусі улюблені цукерки, вони пили чай і мир повертався.
Так вони й жили, поки Марічці не прийшов час їхати. Вона сама так вирішила. Університет закінчила тут же, у місті, влаштувалася на роботу, але зарплата виявилася мізерною. Колеги розповіли їй, що у Львові є велика компанія з чудовими керівниками, приємними людьми й гідною оплатою.
Бабусю, не ображайся й зрозумій мене правильно. Я їду далеко, але ми завжди будемо на звязку.
Марічко, гладила її по волоссю бабуся, невже тобі обовязково їхати так далеко? Невже тут немає роботи?
Бабусю, я вже попрацювала тут, відповіла онука. Спочатку був стаж, потім мене взяли спеціалістом найнижчого розряду з зарплатою три тисячі гривень.
Та ти ж тільки закінчила навчання, досвіду немає усі так починають. Треба набиратися знань. Не варто їхати далеко де народився, там і згодився, переконувала Ганна Іванівна.
Але Марічка була непохитною. Вона так вирішила так і зробить. Їй хотілося всього й одразу: цікавої роботи та більше грошей. Вона зібрала валізу й поїхала.
На новому місці їй справді пощастило. Влаштувалася на гарну посаду з пристойною зарплатою, навіть гуртожиток дали не треба знімати квартиру. Коли отримала першу зарплату, була у захваті. Після роботи зайшла до магазину, накупила солодощів і навіть бабусиних улюблених цукерок. Але вечорі
