**Щоденниковий запис**
Повернувся із заробітків — а в моїй хаті чужі…
Приїхав із Німеччини до рідного Львова пізно ввечері. Як завжди, першим ділом завернув до мами. Олена Михайлівна обняла мене так, ніби вітер розніс би, кби не тримала.
— Скільки ж літ ми не бачились, Олежку! Як же я сумувала! Ну що, заробив гарно?
— Та як завжди, — посміхнувся я. — Поки їхав, додумався: навіщо орендувати, якщо вдома буваю рідко? Краще вклав у свою хатку, хоч і в кредит, зате своя.
— Мудро кажеш, — кивнула мати. — Вже двадцять сім, час і про родину думати. А там і діточки. Без свого кута — нікуди.
За два місяці я купив однокімнатну у новобудові, облаштував — душі радість. Ключі, про всяк випадок, залишив мамі, а сам знову вирушив за кордон.
Та лиш я перетнув кордон, Олена Михайлівна віддала ключі своїй доньці — Мар’яні. Вона старша за мене на пару років, постійно в боргах, мріє про заможного чоловіка, а працює через пень-колоду.
— Поживе трохи, заощадить, на ноги стане, — думала мати. — Хіба ж погано?
Та дарма сподівалася. За чотири місяці Мар’яна не тільки не вибралася з боргів — ще глибше потонула. Коли прийшов час виїжджати, вона просто змінила замки. Щоб ніхто, навіть я, не зміг її виселити.
Я повернувся й спробував відчинити двері — ключ не підійшов. Очі на лоб лізли.
— Що за диво? — пробурчав я та одразу поїхав до матері.
Вона, заїкаючись, зізналася, що впустила Мар’яну, але не знала, що та замки змінила. Я закипів:
— Одне діло — пустила пожити, без мого дозволу. Але щоб замки міняти? Вона збирається виїжджати?
— Я пропонувала до себе, — виправдовувалася мати. — Але вона відмовилася…
Наступного дня викликав дільничного. Двері вскрили. Заяву на сестру не писав, але розмова була гіркою.
— Міг би й у матері пожити, — холодно кинула Мар’яна. — Тобі ж знову за кордон. А мені треба життя влаштовувати.
— Не для цього я квартиру купував, — відрізав я. — Знайомих веди в орендовану. Іди працюй та закривай свої борги.
— Та розберусь я без тебе! Оженись спочатку, а тоді вчи!
Зібравши речі, вона виїхала. Відносини між нами розірвалися. Я не сумував — давно зрозумів: від родини їй потрібні лише гроші.
Минуло кілька місяців. У Олени Михайлівни — ділянка, город. Я у відпустці вирішив допомогти зі збором. І — хто б міг подумати — на городі зустрів Мар’яну.
— О, здоровенькі, братику, — зі злою усмішкою промовила вона. — Що, сумління мучить, картоплю копати прийшов?
— Краще скажи, навіщо приїхала? Знову грошей треба?
— Мама мені квартиру купила, — не зморгнувши оком, оголосила вона. — За мої старання.
— Що?! Яку ще квартиру?
— Двокімнатну у новобудові. З меблями. У кредит. Мама на себе оформила.
Я поблід. Згадав, як горбатився на будівництві, як збирав на перший внесок… А їй — все на блюдечку?
Нічого не сказав. Допоміг із городом та поїхав. Але в серці завмерло.
Через тиждень Мар’яна сама написала. Зламалися двері на балкон — просила полагодити. Погодився: цікаво було подивитись на її «палац». Квартира виявилася звичайною, нічим не кращою за мою.
— Фурнітура вилетіла, — оцінив я. — Треба нову замовити.
— Сам і замовляй. І в мами грошей візьми, — байдуже кинула вона.
— Ти знущаєшся?! Мати тобі хату купила, меблі, а ти навіть дрібниці не спроможнася?
— Просто ти заздриш. Мама мене більше любить. Усе, іди геть!
Я вийшов, не промовивши слова. Того ж дня заблокував її номер. Більше не хотів ні дзвінків, ні зустрічей.
— Нехай живуть, як хочуть, — вирішив я. — Я своє місце знаю. І більше нікому ключів не залишу.
