Соломія сиділа на кухні своєї нової хати, перегортаючи старі фотографії. Сім років шлюбу вмістилися у невеликий альбом. Вона добре пам’ятала, як на початку стосунків з Дмитром вірила, що все налагодиться. Та час показав інше.
Марія Петрівна, її свекруха, з’являлася в їхньому домі майже щодня. Приходила без попередження, відчиняла двері своїм ключем, який Дмитро дав їй «на всякий випадок». Завжди знаходила до чого причепитись: то борщ несолодкий, то в хаті невиметено, то Соломія занадто пізно повертається з роботи.
Дмитро зазвичай мовчав або змінював тему. Соломія ж, стиснувши зуби, терпіла.
Тепер, сидячи в хаті, що дісталася від бабусі, вона розуміла всю глибину її слів: «Соломійко, головне — мати свою хату та роботу, тоді ніхто тобою не верховодитиме». Сім років вона намагалася стати «доброю дружиною» за мірками Марії Петрівни.
Дзвінок у двері вирвав її зі спогадів. На порозі стояла свекруха — струнка, владна.
— Що це ти витворяєш, дівчино? — безцеремонно пройшла в сіни. — Дмитро місця собі не знаходить, а ти тут байдикуєш.
— Що з Дмитром? — не втрималась Соломія. — Чому сам не прийшов?
— У нього робота, не до твоїх примх. Збирайся, годі дуріти.
Соломія відчула, як усередині піднімається хвиля обурення. Сім років такого ставлення — і жодного разу Дмитро не заступився за дружину.
— Ні, — рішуче сказала вона. — Я нікуди не піду. Годі.
Марія Петрівна змінилась в обличчі:
— Як це «не піду»? А сім’я? А Дмитро?
— А Дмитро подумав про мене? Коли ви приходили без дзвінка і кожен мій крок критикували? Коли вимагали продати мою хату на ремонт вашої дачі? Коли викидали мої речі?
— Я лише хотіла допомогти! Ти була такою недосвідченою, треба було навчити тебе бути гарною дружиною.
— Навчити? Ви не навчали, ви намагалися зламати мене. Але більше я цього не дозволю.
У цю мить у Соломії задзвонив телефон. Дмитро. Вона перевела погляд на свекруху, яка з тріюмфальною усмішкою спостерігала за нею.
— Відповідай, — майже наказала та. — Дмитро все зрозуміє, все пробачить. Повернешся додому, і заживемо як раніше.
Соломія мовчки сховала телефон у кишеню.
— Знаєте, Маріє Петрівно, — спокійно промовила вона, — я справді все вирішила. Більше не можу і не хочу жити в атмосфері постійного контролю й приниження.
Обличчя свекрухи перекривив гнів:
— Якого приниження? Я завжди ставилась до тебе як до рідної!
— Я вже давно не дитина, щоб мені вказували на кожному кроці.
— Не вдячна ти! Стільки для тебе зробила!
— Повертайся негайно до мого сина! Інакше пошкодуєш! Думаєш, я не знаю про твою роботу? Про підвищення, якого так чекаєш? Один дзвінок потрібним людям…
Соломія відчула, як усередині похололо.
— Ви мені погрожуєте?
— Я просто пояснюю, що буває з тими, хто руйнує сім’ї. Подумай добре, дівчино.
— Знаєте що, Маріє Петрівно, — Соломія обернулась до неї, — погрожуйте скільки завгодно. Та я не повернусь. Дмитро знав, на коми одружується — на сильній і незалежній жінці. Це ви намагалися зробити з мене слухняну ляльку.
— Отак от? — свекруха схопила свою торбинку. — Що ж, я попередила.
Вона вийшла з хати, гучно гримнувши дверима. Соломія залишилася біля вікна, відчуваючи суміш страху й полегшення.
Ввечері вона подзвонила подрузі Олені.
— Уяви, вона приходила. Погрожувала зруйнувати мою кар’єру, якщо не повернусь до Дмитра.
— Молодець, що не піддалась! — підтримала Олена. — Знаєш, я давно хотіла сказати… Ти змінилася за ці місяці. Стала впевненішою, спокійнішою.
Наступного дня Соломія пішла на співбесіду у велику компанію. Погрози Марії Петрівни не пройшли даром — треба було підстрахуватись. В офісі її зустріла привітна жінка.
— Вражаюче резюме. У нас якраз відкрилася вакансія керівниці проектної групи. Гадаю, ви б чудово впоралися.
Повертаючись додому, Соломія відчувала, як усередині розливається тепло. Нова робота — це нові можливості, нове життя.
Дмитро більше не писав і не дзвонив. Мабуть, зрозумів, що все скінчено. Або ж Марія Петрівна вже знайшла синові більш слухняну наречену.
Одного разу, повертаючись з роботи, Соломія зустріла сусідку своєї колишньої свекрухи.
— Ти знаєш, — почала та, —
