Ось адаптована історія:
Микола повернувся додому пізно. Мовчки зняв черевики у передпокої, повісив пальто й пішов у ванну. За кілька хвилин він вже сидів на кухні, де на нього чекала тарілка з курячим рагу та зеленим горошком — фірмова страва його дружини Оксани. Поряд стояв салат із морепродуктів. Він узяв виделку, трохи поковтнув у салаті, а потім різко обернувся.
— Скажи чесно… Де ти взяла цей салат? — запитав він тихо, але наполегливо.
Оксана завмерла, не донесши чайник до чашки. У її очах застигло щось тривожне.
Вони прожили разом понад тридцять років. Якби Оксану попросили оцінити їхній шлюб за шкалою від одного до ста, вона б впевнено сказала: “П’ятдесят”. Тому що було все: кохання й роздратування, щастя й втома, світлі моменти й важкі будні. Звичайне життя. А Микола — хоч і впертий, хоч і з тяжким характером — був доброю людиною. Вірним, надійним, працьовитим.
Все змінилося минулої весни, коли Оксана злягла. Лікар сказав, що це звичайне перевтомлення, яке накопичувалося роками. Микола вез її додому на таксі — їхню машину вони давно не лагодили, усі гроші йшли на погашення кредиту за доньку — Софійку.
Софійка щойно вийшла заміж, і весілля хотіла “як у кіно”. І нехай сукня виглядала дивно, а торт був “як жуйка”, за словами Миколи, — батьки терпіли. Їм було важливо, щоб донька була щаслива.
Після весілля молоді переїхали у квартиру, яку дісталася нареченому від діда, а Микола з дружиною продовжували виплачувати кредит, обходячись старою автівкою, зношеною технікою та вічною втомою.
Оксана працювала вчителькою англійської та брала додаткові заняття. Микола — слюсарем на заводі. Він відмовлявся від їдальні, бургерів, піци — тільки домашня їжа! Гаряча, свіжа, різноманітна.
Оксана не сперечалася, хоча після роботи ледве трималася на ногах. Одного разу вона не витримала:
— Ну як я встигну тобі на вечерю перше, друге, салат і компот? Я не робот.
Але Микола відповідав історіями про свою прабабусю, яка й у полі працювала, і сім’ю з восьми осіб годувала, і в художній самодіяльності брала участь.
Оксана просто втомлювалася. Одного разу, заглянувши у нову кулінарію біля дому за свіжим хлібом, вона побачила вітрину з салатами. І раптом сказала:
— Мені “Дари моря”, велику порцію…
Вдома на вечерю були голубці, пиріг… і той сам салат.
— Оце так новинка! Смачно, як вдома, — похвалив Микола.
Оксана нічого не сказала. І з того часу це стало її таємницею: якщо не встигала — купувала у кулінарії. Домашнє, смачне, трохи дорожче — але зате вона могла перевести дух.
Так би все й було, якби не випадок. На роботі Микола ділив обід з молодим хлопцем, практикантом. Той їв тефтелі та салат, підозріло схожий на той, що їв Микола.
— Звідки тефтелі?
— З кулінарії, за рогом. Там смачніше, ніж удома! — усміхнувся хлопець.
Микола насторожився. Забагато збігів. І тоді в ньому прокинулося підозріння…
Того вечора він мовчки їв, а потім поставив те саме питання. Оксана опустила очі.
— Я… я просто втомилася. Мені здавалося, тобі все одно, аби було смачно…
Микола підвівся. Підійшов. Обійняв.
— Мені не все одно. Але ти теж людина, Оксанко. Ти маєш право втомлюватися.
Вона всхлипнула. Він усміхнувся.
— Мир?
— Мир.
І того вечора замість звичної вечері вони замовили піцу, ввімкнули старий фільм і вперше за довгий час відчули себе не просто чоловіком і дружиною… а парою, де обом — важливо. І саме цього вистачило, щоб змінити все.
