Ольго, прости…
Микола приплющив одне око і одразу зажмурився. Березневе сонце прицільно било йому в обличчя через вікно. Він заворушився на зім’ятій постелі, намагаючись сховатися від сяйва.
— Прокинувся, хамло? — почувся голос дружини. — Розкрий свої безсоромні очі, хочу подивитися в них. У всіх чоловіки як чоловіки, квіти дарують, а ти вчора напився, як не своя людина. Ти хоча б пам’ятаєш, який сьогодні свято?
Микола відповз до стіни й розплющив очі. У вузьку щілину між повіками він побачив Ольгу. Вона стояла, грізно вперши руки в боки.
— Я-яке? — щиро здивувався він.
— Восьме березня, якщо що. Жіночий день. Мені треба святкувати, а ти квасишся. Очі б мої тебе не бачили. І тобі не соромно? Думала, посидимо вдвох, вип’ємо. Донька гарного вина принесла. Приховала спеціально. А ти, падлюка, знайшов і вилив у себе в горлянку. Тобі горілки мало?
Микола не встиг захиститися, коли капець, пущений дружиною, влучно приземлився йому на лоб.
— Ось тобі…
Від другого він устиг сховатися під ковдрою. Добре, що взуття було лише пара. Висунув носа з-під укриття.
— Ольго, прости. Клянуся, все виправлю. — Микола гикнув і спробував підвестися, але заплутався у підковдрі.
Дружина махнула на нього рукою і пішла на кухню. Звідти залунав брязкіт посуду. Коли вона починала так греміти, це означало, що дуже зла і сварка затягнеться.
Микола вирішив не йти напролом і тихенько злиняти з дому. Він прослизнув повз кухню до ванної. Плеснув у обличчя холодною водою, звільнив стакан від зубних щіток, наповнив і жадно випив. Вологою долонею пригладив рідке волосся. Ольга продовжувала греміти тарілками.
Тихенько повернувся до кімнати, одягнувся і вийшов у передпокій. Одягаючи чоботи, ледве не впав. На шум з кухні визирнула Ольга.
— Куди збираєшся, пияко?
— Ольго, я зараз… Швиденько… — Микола зірвав з гачка куртку і п’ятився до дверей.
— А ну стоїть! — командувала дружина, йшла на нього, але він уже вискочив і захлопнув двері перед її носом.
— Тільки повернися, тоді я тобі… — розляглося з-за дверей.
Микола не став слухати й побіг сходами вниз.
На вулиці світило сонце, з дахів дзюрчала капель, де-не-де пробивався вищерблений асфальт. Назустріч йому йшли чоловіки з гілками мімози або букетами тюльпанів.
— Добродію, котра година? — спитав Микола у прохожого з квітами.
— Час протверезіти, — відповів той.
— Не шкодило б, — буркнув Микола і поплентався далі.
Взагалі-то він хотів запитати, де той узяв квіти, але чомусь спитав про час.
— Хлопче, де квіти купив? — звернувся він до юнака.
— Он там. — Той махнув рукою.
— Ага, — сказав Микола і піш у вказаному напрямку.
Уже скоро він побачив біля світлофора жінку. Біля її ніг стояла коробка з пухнастими гілками мімози.
Микола прискорив крок. Дуже хотілося купити квіти, щоб задобрити Ольгу, а якщо пощастить — отримати святкові сто грам. Але на дні коробки лежала лише одна хила гілочка.
— Бери, чоловіче, віддам дешевше, — сказала жінка, кинувши на нього проникливий погляд.
— Мені букет треба. Для дружини. Більше немає?
— Немає, — передражнила його продавчиня. — Чекай, зателефоную, ще привезуть.
Микола подумав і вирішив, що такою гілочкою тільки образиш. Вулиця була повна чоловіків з квітами — значить, десь ще продавали. І він піш далі. Дорогою згадав перевірити кишені. Чи були в нього гроші, він не пам’ятав. А ще Ольга могла забрати, щоб не пив.
Зупинився й, порпаючись у кишенях, знайшов зім’яту сторічну купюру. Скільки коштували квіти, він не знав. Біля легкового авто товпилися люди. Почувши ціну, Микола засмутився.
— Один хочеш? — спитав його бородатий продавець з кавказьким акцентом.
— У мене ось. — Микола показав купюру.
— Е, на твої гроші дам лише одну квітку. Береш?
Міркував, що одні тюльпан, як і хила мімоза, не справлять враження на Ольгу, і пішов далі.
Напружено згадував, у кого можна позичити. «А Лесь же мені п’ятсот гривень винен! Хай повертає», — вирішив він і поплевлися до Леся. Взагалі-то пили вони разом, але на його гроші, тому борг був очевидним.
— Хто там? — почувся з-за дверей голос Лесевої дружини — Зіни.
Жінка була неможливо зла і тримала чоловіка в жорстких рукавицях. Коли йому вдавалося вирватися, він відривався на повну. Лесь називав її за очі Чортом.
Микола назвався, нахилившись до замочної скважини.
— Тобі чого? — спитала Зіна.
— Леся поклич. Він мені п’ятсот гривень винен.
Притулив вухо до дверей, але Зіна мМикола хотів щось відповісти, але двері захлопнулися, залишивши його з опущеними руками та повітрям, що пахло весняною надією на прощення.
