**Осінь пробачення**
— Наталію Степанівно, нащо вам це?! Хай Василенко її оперує! — голос медсестри Оксани тремтів від хвилювання. Вона ледве встигала йти слідом за завідувачкою хірургічного відділення, однією з найкращих у лікарні.
— Оксано, готуйте операційну. Потрібна кров для переливання. І швидко знайди Максима — він мені знадобиться, — кинула Наталія, не зменшуючи кроку.
На лаві приймального відділення лежала жінка — років тридцяти, вся в чорному, одна нога без чобота. Без свідомості.
— Збили на пішохідному переході. Водій — п’яний, — швидко доповів фельдшер. — Тиск падає, підозра на внутрішню кровотечу.
— До операційної! Негайно! — командувала Наталія, і ноші миттєво підхопили двоє медбратів.
— Наталю! Наталко! — почувся ззаду крик. Вона впізнала голос одразу. Олег. Її колишній чоловік. Той самий, що пішов до цієї жінки.
— Це правда? — він вчепився їй у плечі. — Марію збили?
— Олеже, ми робимо все можливе. А тепер — вибач, мені треба працювати.
— Ти?! Ти будеш її оперувати? Ні! Я не дозволю! Ти хочеш її вбити?! — у його голосі було більше страху, ніж злості. Наталія жестом покликала медсестру й наказала зробити йому заспокійливе.
Коли вона увійшла в операційну, розмови миттєво затихли. Вона відчула погляди. Відчула осуду. Але не здригнулася.
— Так, це та сама жінка. Так, я буду її оперувати. Бо я хірург. Одна з найкращих у місті. Якщо хтось вважає, що не впораюся — кажіть зараз. Якщо ні — працюємо. Рятуємо їй життя. Усе зрозуміло?
Операція тривала три години. Двічі показники пацієнтки опускалися нижче критичної межі. Але Наталія боролася, як могла. І витягнула. Марія залишилася живою.
«Кілька днів у реанімації — і буде як новенька», — написала вона Олегу, який сидів під дверима.
— Наталко… Пробач. Я дурень. Я тобі вдячний, до кінця днів буду вдячний! — він обіймав її руки, плакав, ставав на коліна.
— Олежу… Годі. Усе в минулому. Іди додому. До неї все одно поки не можна. Я напишу, якщо щось зміниться.
Наталія заварила собі дешеву каву, сіла у ординаторській на старий диван із булочкою і вперше за день відчула голод. Лише вона заплющила очі, як у кімнату зайшла Оксана.
— Ви — героїня! Я в захваті від вас! Але навіщо? Навіщо рятували цю гадюку? Вона ж розбила вам життя…
— Оксано, я лікар. Пацієнтку привезли з кровотечею. А те, що ви кажете… Ми з Олегом самі все зруйнували. Не впевнена, що взагалі по-справжньому його кохала.
— Та ви просто велика жінка! — прошепотіла Оксана і міцно обняла Наталію.
Через кілька днів Марію виписували. Олег прийшов із двома букетами — розкішні бордові троянди й ніжні польові квіти.
— Це тобі, Наталко. Я не забув…
— Не варто було. — Але букет вона все ж взяла.
— Наталіє… Пробачте мене. Дякую, що врятували мене… — Марія ледве дивилася в очі жінці, яку зрадила.
— Усе в минулому, — тихо сказала Наталія. І перш за все — самій собі.
Зміна закінчилася. Додому не хотілося. Там — порожньо й тихо. Наталія пішла гуляти старим центром. Вона любила це місце. Любила гру: вгадувати, хто ким працює. Переможець — частує себе кавою.
На лавці сидів чоловік. Пальто, дорогі годинники, папка. Адвокат? Напевно.
— Вибачте… — Наталія не помітила, як підійшла. — Ви… випадково не адвокат?
— Влучили, — усміхнувся він. — А ви, мабуть, лікар?
— Ну звідки ви… — вона засміялася, здивована.
— Більш того — хірург. І звати вас… Наталія?
— Стійте, як?.. Ви екстрасенс?
— Ні, просто вмію читати. У вас бейдж на грудях, — сміявся він. — До речі, я — Андрій.
— Ну тоді з вас не лише кава, а й круасан! — засміялася вона у відповідь.
Вперше за багато років Наталія сміялася по-справжньому. Ніби серце згадало, що таке радість. Осінь за вікном не мала значення. Весна була в ній самій.
**Життя довчить нас пробачати не лише інших, а й самих себе.**
