**Щоденниковий запис**
Сьогодні знову була та сама історія.
— Ганно Михайлівно, це останнє попередження! Або прибираєте свій хлам з сходової клітки, або я сама його викину на смітник! — кричала Наталя Семенівна, махаючи руками перед дверима сусідки. — Що це взагалі таке? Дитячий візок, якому вже сто років, ящики зі старим ломом, а тепер ще й велосипед притягли!
— Наталлю, та заспокойся! — відповідала Ганна Михайлівна, визираючи з-за дверей. — Візок онучці потрібен, на дачу збирається. А велосипед — Андріїв, він же спортом займається!
— Який Андрій? Твоєму онукові вже тридцять два! Коли востаннє він на ньому їздив?
— А тобі яка справа? Ми нікому не заважаємо!
— Як не заважаєте? Вчора об цей велосипед спіткнулася, ледь не впала! Нога досі болить!
Ганна Михайлівна зітхнула й зачинила двері. Вона знала: Наталя так просто не відстане. Сусідка була з тих людей, що вважають за обов’язок слідкувати за порядком у всьому будинку, розповідати іншим, як треба жити, і взагалі лізти у чужі справи.
А почалося все півроку тому, коли Ганна Михайлівна переїхала до доньки у місто. Квартира дісталася їй після смерті свекрухи — невелика, але затишна. Донька Марія наполягала, щоб мати продала свій дім у селі й перебралася ближче.
— Мамо, ну скільки можна там сидіти самій? — умовляла вона. — До магазину далеко, до лікарні — ще далі. А якщо щось станеться? Тут і лікарі поруч, і я частіше навідуватимусь.
Ганна Михайлівна довго спротивилася. Дім був її гніздечком, де вона прожила з чоловіком майже сорок років. Кожен куток був наповнений спогадами. Та здоров’я почало підводити, і вона здалася.
Переїзд виявився клопітким. Стільки всього накопичилося за роки! Ганна Михайівна не могла змусити себе викинути те, що ще могло стати в пригоді. Дитячий візок, у якому возила всіх онуків, полиці, які чоловік власноруч робив, старі фото у рамках…
— Мамо, куди ти це все везеш? — обурювалася Марія. — У тебе ж квартирка невелика!
— Місце знайду, — уперто відповідала Ганна Михайлівна. — Це ж пам’ять!
І справді, дещо довелося залишити на сходах. Тимчасово, зрозуміло. Вона постійно збиралася розібрати, щось віддати, щось викинути, але роки йшли, а руки не доходили.
Наталя Семенівна відразу почала висловлювати невдоволення. Спочатку натяками, потім відверто.
— Ганно Михайлівно, а довго у вас тут музей простоїть? — запитала вона, показуючи на візок.
— Та я скоро розберу, — відповідала Ганна Михайлівна, — просто часу не вистачає.
— У всіх час однаковий, — сухо зауважила Наталя.
Ганна Михайлівна не любила конфліктів. Вона завжди намагалася жити мирно, не сваритися з сусідами. У селі всі знали одне одного, допомагали, ходили в гості. Тут було інакше. Люди жили, наче за кам’яними стінами, віталися на сходах — і не більше.
— Послухай, НаталІ тепер вони втрьох сиділи на лавочці біля клумби, сміялися до сліз від жартів Наталі Семенівни й дивувалися, як так вийшло, що звичайна сусідська сварка перетворилася на щиру дружбу.
