Бабусю, мені до тебе справа є, мені дуже потрібні гроші.
Багато.
Внук завітав до неї увечері. Було видно, що він хвилюється.
Зазвичай він двічі на тиждень забігав до Марії Іванівни. Якщо треба в магазин сходить, сміття винесе. Якось навіть старе крісло їй полагодив, ще послужить. І завжди такий спокійний, впевнений. А тут весь на нервах.
Марія Іванівна завжди трохи побоювалась навколо стільки всього коїться!
Остапчику, а можна спитати: на що тобі гроші? І скільки це «багато»? Марія Іванівна відчула всередині напруження.
Остап був її старший онук. Гарний, добрий хлопець. Рік тому школу закінчив. Підробляє і навчається заочно в університеті. Здається, батьки нічого поганого за ним не помічали. Але нащо ж йому стільки грошей?
Я поки не можу сказати тобі, куди саме, але точно поверну. Але не одразу, частинами, Остап опустив очі.
Ти ж знаєш, що я живу на пенсію, Марія Іванівна вагається, То скільки тобі треба?
Пятдесят тисяч гривень.
А батьків чому не попросиш? машинально запитала Марія Іванівна, й так уже знаючи відповідь. Зять Марії Іванівни, батько Остапа, завжди був суворим. Вважав, що син мусить сам навчитися вирішувати свої проблеми відповідно до віку й не влазити куди не треба.
Вони не дадуть, підтвердив Остап її здогадки.
А раптом він у якусь халепу втрапив? І якщо дасть гроші, стане ще гірше? А може, навпаки не дасть, і у Остапа будуть проблеми?
Марія Іванівна запитливо глянула на внука.
Бабусю, не думай нічого поганого, Остап розгадав її погляд по-своєму, я поверну за три місяці, обіцяю! Ти що, не віриш мені?
Мабуть, треба дати. Навіть якщо не поверне. Повинен же бути хоч один хтось, хто підтримає. Він не має втратити віру в людей. Ці гроші лежать у мене “на чорний день”. Може, це саме той день. Остап прийшов до мене. Про похорон мені ще рано думати. Та й, якщо що, поховають. Треба думати про живих. Про близьких довіряти також треба!
Кажуть, якщо даєш у борг прощавайся з цими грошима. Молоді зараз такі, що й не знаєш, що в них на думці. Але з іншого боку онук ще жодного разу мене не підвів!
Добре, дам тобі ці гроші. На три місяці, як просиш. Але може, хай би й батьки знали?
Бабусю, я тебе дуже люблю і завжди дотримую слова. Але якщо не зможеш, буду брати кредит, я ж працюю.
Вранці Марія Іванівна пішла до банку, зняла потрібну суму й віддала внукові.
Остап засяяв, поцілував бабусю та подякував:
Дякую, бабусю, ти для мене найрідніша. Я все поверну! і поспішив.
Марія Іванівна повернулась додому, поставила чайника, задумалась. Скільки разів у її житті траплялись моменти, коли гостро були потрібні гроші. І завжди знаходився хтось, хто допомагав. Зараз часи змінилися, всі самі по собі. Ех, не легкі часи!
Через тиждень Остап забіг до неї в піднесеному настрої:
Бабусю, ось частина грошей я отримав аванс. Можна, я завтра не один зайду?
Звичайно, заходь, я твого улюбленого маківника напечу, усміхнулась Марія Іванівна. Подумала: добре, що прийде. Може, щось проясниться. Хотілось переконатися, що в Остапа все гаразд.
Увечері Остап прийшов не сам. Поряд з ним стояла тендітна дівчина.
Бабусю, знайомся: це Соломія. Соломіє, це моя рідна бабуся Марія Іванівна.
Соломія делікатно посміхнулась:
Доброго вечора, Маріє Іванівно, дякую вам дуже!
Прошу до столу, дуже приємно, Марія Іванівна зітхнула з полегшенням. Дівчина їй одразу сподобалась.
Сіли чай пити з маківником.
Бабусю, я не міг одразу розповісти У Соломії мама раптово захворіла, потрібна була термінова операція, а допомогти більше нікому А Соломія така забобонна просила не казати нікому, на що гроші. Але тепер усе гаразд, маму прооперували, лікарі дають гарний прогноз, Остап ніжно поглянув на Соломію. Так, Соломійко? і взяв її за руку.
Щиро дякую вам, ви дуже добра Я вам неймовірно вдячна, Соломія відвела погляд, ковтнула сльозу.
Ну все, Соломійко, не плач, все вже позаду, Остап підвівся з-за столу. Бабусю, ми підемо, треба Соломію провести вже пізно.
Йдіть, дітки, на добраніч, хай усе буде добре, Марія Іванівна хрестила їм на дорогу.
Виріс онук! Добрий хлопець. Правильно, що я йому повірила. Тут не тільки в грошах справа. Ми стали ближчими одне до одного
Через два місяці Остап повернув усю суму і розповів Марії Іванівні:
Уявляєш, лікар сказав: встигли вчасно. Якби ти тоді не допомогла, все могло би закінчитися сумно Дякую, бабусю! Тепер я знаю, що у житті завжди знайдеться хтось, хто допоможе у скрутну хвилину. Я тобі все віддам, і взагалі для тебе все зроблю, ти найкраща!
Марія Іванівна лагідно погладила Остапа по волоссю, як у дитинстві:
Біжи вже. І з Соломією не забувайте заходити, буду рада!
Звісно, прийдемо! Остап обійняв бабусю.
Марія Іванівна зачинила двері і згадала слова своєї покійної бабусі:
«Рідним завжди треба допомагати. Так у нас в Україні повелося: хто до людей з добром, до того й рідні лицем не забувай цього!»
Так воно і є: у труднощах справжня довіра і підтримка стають найбільшою цінністю. Не біймося бути поруч, коли це потрібно рідним.
