У кухні пахло смаженим м’ясом з картоплею, свічки на столі миготіли теплим світлом, а Оксана підправляла серветку, з хвилюванням чекаючи на чоловіка. Сьогодні вона особливо старалася — скоро Новий рік, і їй хотілося, щоб вечір вийшов особливим. Але Тарас запізнювався — на цілих дві години. Все охололо, навіть її серце трохи замерзло. Та коли він нарешті відчинив двері, вона з радістю кинулася йому назустріч — адже коханий повернувся.
Вони мовчки сіли за стіл. Оксана з посмішкою чекала, а Тарас беземоційно водив виделкою по тарілці. Раптом він поклав столові прибори й, не дивлячись їй у вічі, кинув:
— М’ясо знову жорстке. Та й взагалі… Я йду. У мене інша жінка. І давно. Не кохаю тебе, розумієш? Можливо, і ніколи не кохав. Не знаю, навіщо ми одружилися.
Слова били, як батогом. Оксана не могла вимовити й звука, завмерла зі шматком того самого м’яса в роті. Сім років шлюбу — і ось так, за одну вечерю, все перекреслено.
— А як же я, Тарасе? — прошепотіла вона. — Що мені тепер робити?
— Живи. Ти молода, ще когось зустрінеш. Дітей у нас немає — отже, ніщо не тримає. А Марія, до якої я йду, чудова. Старша за мене, із донькою, яку я люблю, як рідну. Вона називає мене татом. І готує, до речі, краще…
Він говорив це спокійно, ніби про плани на відпустку. Квартира, мовляв, нехай залишається їй — він не такий вже підлюка. Машину забере — кредит його. Усе чесно. Він навіть додав:
— З наступним тебе, Оксанко. Нехай у новому році в тебе буде щастя.
З цими словами Тарас пішов, залишивши після себе лише запах улюбленого парфуму — і тишу.
Марія… Дівчинка, яка називає його татом… Боже, як же боляче.
Оксана сіла у крісло й втупилася в одну точку. На підлокітнику лежала його футболка. Та сама, у якій він часто спав. Вона притиснула її до обличчя й заплакала. Тихо, тривожно, як плачуть, коли руйнується не просто кохання — а ціле життя.
Та ранок приніс рішучість. Футболка полетіла у смітник. Вона витерла сльози, підвелася й прошепотіла: «Годі. Я не зламаюся».
Корпоратив вона проігнорувала — не до веселощів. Колеги співчували, особливо бухгалтерка Ганна, якій вона з дурноти все розповіла. Жалість була гіршою за біль.
Мати, дізнавшись, лише зітхнула:
— Може, повернеться? Прости, Оксанко, буває…
— Не хочу, мамо. Він мене не кохав. А я… Мабуть, і не знала, що таке кохання.
— Приїжджай до нас на свята…
— Ні. Хочу бути одна. Призвичаюватися.
31 грудня Оксана купила мандарини, салати, шампанське, баночку ікры. Прикрасила вікно гірляндами, як робила щороку. І раптом згадала стару дитячу традицію — написати бажання на папірці.
«Хочу зустріти рідну душу і бути щасливою», — написала вона, склала папірець і поклала під подушку.
Настрій трохи покращився. Під бій курантів вона вийшла на балкон і, дивлячись у небо, з іронією промовила:
— Ну де ж ти, моя рідна душе? Не осуджуй мене за м’ясо й не йди до Марії! Тільки приходь.
— А яку музику любиш? — почувся знизу чоловічий голос.
— Що? Хто це? — здивувалася Оксана.
— Олег. Живу на поверсі нижче. Випадково почув. Вибачте…
— Класику люблю. І оперу.
— Чудово. Я не сиджу за комп’ютером ввечері, і Марії в мене немає. Я теж самотній… Нещодавно розлучився.
— Олеже… Дуже приємно. А знаєте що? Піднімайтеся. Послухаємо музику.
— Зараз! Тільки візьму баночку варення й шампанського!
Вони зустріли Новий рік удвох. Танцювали, розмовляли, сміялися, їли мандарини. Оксана не пам’ятала, коли востаннє сміялася так щиро. Це була чарівна ніч.
А потім були побачення, ковзанка, кафе, довгі розмови. Олег виявився простим, щирим чоловіком. Вона закохувалася з кожним днем усе більше.
На розлучення Оксана прийшла у білій блузці та з посмішкою. Тарас був приголомшений:
— Ти… Ти щаслива?
— Так. І вдячна тобі. За свободу. Здається, я нарешті знайшла свою душу.
І вона пішла, не озираючись. Вперше по-справжньому щаслива.
Інколи, щоб почати жити, досить просто зустріти Новий рік з відкритим серцем.
