Послухай, суворо сказав тесть, ми тебе в родину прийняли, ставимось до тебе, мов до людини, а ти нам у дрібниці відмовляєш? Не добре, зятько! Шанувати батьківсвекру треба. Хіба колинебудь будеш у потребі допомоги просити?
***
Оленка народилася, коли її матері лише 19 років. Раннє материнство стало перепоною для планів молодих батьків, і в перші роки дитину залишили під опікою бабусі. Батьки вчилися, а бабуся Оленки стала її найнадійнішою опорою в світі.
Одруження відбулося вже після народження донечки, проте справжнє сімейне щастя налаштувалося лише тоді, коли Оленці виповнилося шість років. Тоді батьки забрали її до себе, переїхали до Харкова і записали у перший клас.
Відносини в «новій» родині одразу ж не склалися. Тато, який займав солідну посаду, не виявляв жодного інтересу ні до дружини, ні до донечки. Його життя складалося з постійних відсутностей, зради й гулянок. Мати, у свою чергу, часто працювала допізна, повертаючись додому лише вночі. Оленка, залишена сама собі, проводила дні на вулиці. Нерегулярне, часто холодне і скудне харчування залишило слід у дівчинки розвився хронічний гастрит. Коли хвороба загострилася, мати почала возити її по лікарнях, що згодом стало ще одним важелем тиску.
У будинку не існувало поняття особистих меж чи права на власну думку. Будьяке бажання Оленки придушувалося відразу. Якщо вона наважувалась відстоювати свою позицію, це незмінно переходило в скандал і у потік звинувачень. Мати відкрито заявляла, що Оленка неблагодарна дівчинка.
Я для тебе стараюсь, а від тебе ні найменшої вдячності не отримаю! Скільки страждань ти мені принесе, тільки Бог знає, жалкувала мати, відійди з моїх очей!
Ситуація загострилась під час, здавалося б, незначного конфлікту, коли підлітком Оленка відмовилася брати участь у вечірній фотосесії батьків з гостями. Мати бурхнула:
Безсоромна! Ти перед людьми мене позориш! Негайно переодягайся і йди! Той же момент!
Мам, я не буду фотографуватись, вперто відповіла Оленка, я хочу спати! Мам, треба рано вставати.
Мати кинулася на дочку з кулаками, тато втрутився, щоб їх розєднати, а потім сказав Оленці, що мріє про іншу дитину, проте з якоїсь причини не може її мати.
Якби могла, вигнала б тебе з дому за секунду! лаявся він, шкода, що інших дітей у нас не може бути! Якщо б був лише один шанс, віддав би тебе в дитдом!
***
Оленка не мала права сказати «ні». Мати все частіше відкрито принижувала її, називаючи «неповноцінною», «незграбною» й «незадоволеною малечою». Лише коли Оленці виповнилося шістнадцять і в сімї зявилася прийомна донька, мати вперше помякшилась, що стало для Оленки ще одним важким стресом.
Все ж ти у нас золото, зітхнула мати, спостерігаючи, як прийомна дочка в ярості розкидає посуд, не отримавши компютер «як у всіх», з тобою ніколи проблем не було! Послухала твого батька, погодилась на піклування Тепер проблем вже не буде
Ніхто не знав, що в школі Оленку били, замикали в підвалі. Вона була відкрито ненавиділася, а замість дружби її гнітали всі однолітки. Оленка ніколи не скаржилась у дівчини не бачили сенсу. Який сенс, якщо ніхто не стане на захист?
Оленка вибрала професію і вступила на юридичний факультет куди настояли батьки, сподіваючись на їх схвалення. Але і це не допомогло тепер її звинуватили, що вона не може знайти своє місце в житті.
Навіщо тобі вчитися на юридичному? фыркнув тато, тобі все одно нічого, крім заводу, не світить. Ти ж безталанна! Хоч щось взяли б, сказав він.
Оленка мовчки терпіла. Терпіла і мріяла якомога скоріше звільнитися від пут, якими її батьки ретельно звязували. Вона дуже втомилася
***
Коли Оленка вийшла заміж, батьки влаштували передодружний скандал, звинувативши її в егоїзмі, у порушенні їх планів і в тому, що вона брала у них гроші. Оленка справді позичила у них невелику суму дуже хотіла внести свій внесок у цей знаменний день. При цьому мати не забувала регулярно «нагружати» доньку, навішуючи на неї свої проблеми.
Ти розумієш, Оленко, скільки ми на тебе сил витратили? заявила мати, коли Оленка спробувала відмовити в допомозі з черговим заходом.
Я розумію, мамо, але ми з Дмітром зараз намагаємося встати на ноги, у нас свої турботи, обережно відповіла Оленка, мамо, немає часу займатися всім цим!
Які ще турботи? Твої турботи і наші теж! Твій чоловік має це розуміти, втрутився тато, І чи просимо ми багато? Поїхати за продуктами, привезти їх у ресторан. І посидіти з молодшою, поки ми будемо на святі.
Тато, Дмітро працює допізна, а завтра у нього важлива зустріч, спробувала заперечити Оленка.
Зустріч? Важливіша, ніж родичі? Ти забула, як нам було важко тебе виховувати? Твої хвороби, твій нестерпний характер! голос матері підвищився.
Мам, ти говориш про мої хвороби, які виникли, коли ви були зайняті роботою та іншими справами. І я не памятаю, щоб ти мене виховувала, з гіркотою сказала Оленка.
Неблагородна! Ти не знаєш, що таке бути батьком! Якби не ми, ти б залишилася на вулиці! кричала мати, живеш у бабусі в голод.
Мам, я вам вдячна. Але я не зобовязана присвячувати вам усе своє життя! Ми просимо лише мінімум особистого простору, зітхнула Оленка.
Особистий простір? Ви тільки що одружились, а вже думаєте про себе! Ми вам надали житло, ми вас виховали! наполягав тато, а тепер ви смієте нам відмовляти?
Мам, ви не маєте жодного права на наше нове житло, відповіла Оленка, вказуючи, що їхня квартира, яку вони з Дмітром придбали в кредит, тепер виплачується спільно.
Якщо ви такі самостійні, то чому ти досі не можеш знайти гідну роботу, а вилазиш у якісь контракти? І головне чому ти досі не віддала нам гроші за навчання? кинув батько, Ми тебе навчили. Де, хоча б, вдячність?
Оленка перестала терпіти і звернулася до батька:
Тату, чи можеш ти хоча б раз не підтримувати її в цьому безладі?
Оленко, не починай, спокійно, але твердо сказав тато, мама має право. Ми просимо лише трохи. А твій чоловік має знати своє місце. І нічого з ним не станеться, якщо він нас відвезе. Ми ж ваша сімя.
Дмітро не зобовязаний возити вас! Він не таксі! у голосі Оленки прозвучали істеричні нотки.
Ти що, зовсім роздерзалася?! Як ти смієш підвищити голос батькові?! мати крокнула вперед.
Дмітро, який до того мовчки сидів, не витримав:
Досить! Я втомився! Перестаньте на неї кричати! Я одружився на вашій дочці, я взяв на себе відповідальність. За неї! Ви чого? Я чиїм слугою був?
Ти хто такий, щоб нам вказувати? розлютився тато, Ти взяв мою доньку, прийняв у сімї, і хоча б за доброчесність ти маєш нам допомагати!
Я люблю Оленку і хочу, щоб вона була щаслива. А з дня весілля ви не даєте нам ні хвилини спокою, твердо сказав Дмітро, Ми або будемо жити своїм життям, або з вами нашої дочки не буде жодного контакту!
Оленка поглянула спочатку на чоловіка, потім на батьків.
Оленко, ти не можеш! Ти зраджуєш нас?! проскрегла мати, ти ж наша донька! Ми так багато для тебе…
Я памятаю, мамо, тихо відповіла Оленка, стиснувши кулаки, я памятаю все, що ви зі мною робили. Як ви мене принижували, як били. Памятаю, що ви хотіли іншої дитини. Памятаю…
Неблагодарна! прозвучав голос матері.
Ні, мамо. Я просто доросла жінка, у мене є сімя. Дімка правий: будемо жити своїм життям. Ви можете не дзвонити нам, доки не навчитесь поважати наші рішення.
Перші дні так званої свободи були напруженими. Батьки телефонували, погрожували, потім намагалися шантажувати мовчанням, проте Оленка і Дмітро трималися. Оленка вирішила лишити батьку єдину можливість докорити їй вона планувала віддати батькам гроші за своє навчання. Пара економила на всьому, щоб швидше погасити борг.
Найскладніше було пережити зриви Оленки. Прагнення відстояти своє право на життя змусило її розбиратись із наслідками багатьох років психологічного тиску. Але Дмітро був її опорою, скелею.
Ми впораємося, Оленко. Обовязково впораємося!
І справилися. Подружжю знадобився рік, аби повністю розрахуватись з батьками Оленки ті виставили «рахунок» у півмільйона гривень, хоча на навчання витратили вдвічі менше. Після виплати грошей Оленка спокійно перестала з ними спілкуватись. Батьки не поспішали поновлювати стосунки вони залишилися розчарованими у своїй «невдячній» дочці.
Так ця історія доводить, що навіть найтяжчі кайдани можна розірвати, коли знайдеш у собі сміливість і підтримку близької людини. Справжнє щастя приходить лише тоді, коли ми поважаємо себе і свої межі, а не живемо в тіні чужих очікувань.
