Просто жити далі
Сонячний шалений світ мандрував навколо маленької Марічки: дівчинка з двома розтріпаними кісками ганялася босоніж по кольоровій веранді старого будинку десь під Львовом, покритому димно-зеленим лишайником і полином, а запах вологи й садових яблук линув із прадавнього саду. На щоках у неї танцювали пунсові плями, а очі світилися, наче вирізані з прозорого бурштину. Коли сусід хлопець Сашко, товариш її старшого брата, неспішно крокував до хвіртки Марічка ніби збирала всі уламки своїх мрій у жменю, раптом застигла в повітрі, а потім кулею підстрибнула до Сашка й вчепилася обома долонями за його руку.
Вона подивилась на нього знизу вгору тією напівдитячою, напівзоряною прямотою, і голос її пролунав, як мідний дзвіночок десь по обіді на Андрія:
Ніколи тебе не відпущу! От виросту й неодмінно вийду за тебе заміж! Обіцяй, що дочекаєшся!
Обличчя Сашка на мить застигло, брови підскочили вгору, але вже за секунду він випромінював таку мяку тепло посмішку, аж наче пригріло призабуте сонце над полями. Він підняв руку й обережно розтріпав Маріччині кіски вони ще більше розкуйовдилися у вітрі. Тихим, напівжартівливим голосом, у якому співучо віяло літом, він сказав:
Добре, чекатиму.
Він нахилився, щоб їхні очі зустрілися на одному рівні, і додав:
А поки слухайся мами з татом та гарно вчися, щоб стати справжньою нареченою Сашка.
Слова його здавалися дзеркально реальними й водночас примарно далекими, ніби хтось вирізав їх з повітряної павутини. Марічка примружилася, неначе намагалась запамятати цей світлий момент, а потім ще сильніше вчепилася за його руку:
Добре! Я буду найкращою в світі!
Вітер кружляв у кімнаті, доносячи сміх із саду, розчиняючи простір, стираючи межі між сьогоденням і мрією усе здавалося можливим, усе наповнювалось літньою безтурботністю.
*************
Марічка сиділа у своїй кімнаті у Львові, відгортаючи сторінки підручника з алгебри. Надворі вечірні сутінки осідали на підвіконня і стіни панельного будинку, в якому навіть повітря видалося тягучим і сумним. У сусідній кімнаті старший брат Олег розмовляв по телефону його голос то вщухав, то голосніше накочувався хвилею. Варто було почути імя Сашко, як Маріччине серце затремтіло, неначе павучок на вітрі.
Вона нахилилась до дверей, приклала вухо до шершавого дерева. Олег настроєно теревенив про зустріч у кавярні, говорив: посмішка її така і все всотувалося Марічкою до останньої літери. Вона вже не відрізняла власні думки від реальності: може, це зовсім не те? А може дурниці, напевно просто нова знайома.
Коли Олег вийшов у коридор, Марічка рвучко вирівнялась ніби її спіткали за крадіжкою меду.
У Сашка нова дівчина? хутко випалила вона, пробуючи надати голосу веселої байдужості, хоч усередині все стислося до крихітної грудочки.
Олег подивився на сестру довгим, втомленим поглядом. Його очі ніби говорили: Марічко, я ж бачу, як ти ним живеш. Він зітхнув:
Знову за старе, га?.. Тобі вже шістнадцять, час би вирости з цього файного дитячого кохання.
Марічка насупилась й енергійно тряхнула волоссям, наче маленька левиця:
Нізащо! її волосся розметалося, немов пшеничне поле. Ти нічого не розумієш, Олеже! Він мене полюбить, побачиш! Це не якась там просторічна симпатія! Це насправжнє!
Вона сама намагалася повірити у власні слова: згадувала випадкові погляди Сашка, його рідкісні посмішки, обережні дотики все складалося у невидиму, трепетну мозаїку сподівань.
Олег мовчав, тільки стиха зітхнув. Він бачив: казати щось зараз мов лити воду в сито. Для Марічки це було не просто юнацьким захопленням, а чимось, що проросло крізь самий серцевинний ґрунт її душі
*************
Промінь сонця ковзнув крізь фіранки із вишитими маками й залив кімнату теплим золотом. Марічка мало не летіла її обличчя сяяло так, що вікна гуділи від натиску радості. Вона злетіла в кухню, де Олег мляво сьорбав каву й гортв новини у смартфоні.
Він запропонував зустрічатися! вигукує Марічка, її голос луною бється об стелю, а долоні самі стискаються у маленькі кулачки. Уявляєш?! На день народження подарував скриньку з різьбленням та сказав: Тепер, коли ти повнолітня, час зізнатись я тебе кохаю, Марічко!
Вона крутиться на місці, як флюгер на гострому вітрі. У її очах плеще стільки світла, що навіть муркання кішки Бузині, яка гріється на підвіконні, здається ще затишнішим.
Олег відклав горнятко, усміхнувся тепло, ніби вітряк прилаштував крила просто до її щастя.
Останні місяці він чув від Сашка, як той невимушено питав про улюблені квіти Марічки, нібито між іншим роздумував про виїзди на природу все крутилося навколо неї.
Вона чарівна, повторював Сашко, вдивляючись у далину. Розумна, добра Шкода, що ще не вісімнадцять. Ти ж не проти, якщо ми будемо разом?
Олег завжди казав: Якщо вона щаслива я вдвічі щасливіший. І ось, глянувши на розквітле від щастя обличчя сестри, він був переконаний: ліпшого для неї не знайти.
Щиро вітаю, сказав Олег, обіймаючи Марічку. Я радий за вас, щиро радий.
Вона пригорнулась до брата, приголомшена нестерпною реальністю свого щастя. А на тому ж вікні Бузина муркоче мов сама любов сталася у хаті
*************
Вузький лікарняний коридор шумів нічим лише телефонно хрипіли черевики лікарів і миготіли відблиски сліпої лампи. Марічка сиділа, впершись поглядом у вже неіснуючий світ, у бетонну підлогу й строкаті стіни, крізь які просочувалася відчутна лише у снах бентежність. Її руки були як закамянілі, на колінах лежала мято біла кофтина, волосся сплуталось, наче його ніхто не торкався вже роками.
В голові раз за разом крутилися спогади: як учора вона й Сашко розкладали ескізи весільної зали, сперечалися над кольором стрічок, сміялися, як вперше. Тепер він порожнеча, скляна тріщина, німий дзвін у серці: автівка, металева купа, і більше нічого.
Шурхіт кроків і Олег мов із густого туману виникає поряд, упалими плечима торкається її, стиха обіймає.
Марічко його голос ледь вловимий, як зламана скрипка у дощову ніч. Марічко, поговори. Благаю.
Вона повільно обернулася; у її очах була бездонна втома, а голос злетів з вуст чужий:
Про що?..
Про все, зітхнув Олег, міцніше стис її плече. Скажи, що відчуваєш. Заплач, прошу! Не тримай це в собі!
Марічка похитала головою, кутики губ затремтіли:
Не можу, видихнула вона. Сліз немає. А жити теж не дуже хочеться.
Слова повисли між ними, як чорна глина весняної повені. В ту ж мить вона ніби стихла серед чужих облич, між расписаних дверей і чужого життя, стала часткою мертвого простору.
В лікарню ввійшла медсестра з уколом, і хмаринка вколола їй руки; свідомість попливла у сон, як чорнило у свяченій воді.
Коли прокинулася, вже була вдома: фіранки у маки, полиця зі зошитами, фотографія Сашка у вишиванці на тумбочці. Затуманеними очима вона дивилася на Олега той сидів мовчки, з червоними очима поряд, мама, свіжа зі сліз, тримала дочку за руку.
Я за неї боюся, дослухалася Марічка до голосу Олега, він здавався далеким, як шелест каштанів у листопаді. З дитинства Марічка жила тільки ним. Що тепер?
Час зціляє, шепотіла мама, хоч і не вірила собі, а ми завжди поряд.
Марічка слухала, не зчиняючи руху, загорнувшись у порожнечу всередині; закрила очі, удаючи, що спить, бо не могла пояснити їм, як хочеться бути не тут, не існувати, бути ніде.
Олег незабаром вийшов з кімнати. Мама залишилася, іноді гладячи дочку по долоні, і тільки тиканка годинника переривала тишу.
**************
Девять днів Сорок днів Час тягнувся липкою смолою, як багно на Чорнобильських дорогах. Весь цей час Марічка майже не рухалась, сиділа, обійнявши подушки, на підвіконні й дивилася на двір порожніми очима.
Погляд ковзнув до старої лавки під розлогим кленом, де Сашко, затинаючись і червоніючи, простяг їй кільце. Вона все памятала навіть як тріснув ґудзик на його сорочці, як сміялась від радості, не давши йому догомонити до кінця.
Тепер лавка здалася чужою та покинутою, а замість золотого листя вже лежали грудки снігу. Марічка не помічала, як поділилася осінь і зима її час зупинився.
Марічко, ходи їсти, обережно промовила мама, ледь торкнувшись дочки за плечі. Пальці у неї були крижані вона, здавалося, теж замерзла назавжди від усієї цієї біди.
Не хочу, механічно повторила Марічка, не повертаючи голови.
Треба бодай щось скуштувати, доню голос матері дрижав, як глина у землю.
Кому треба? Марічка обернулася, але очі її залишалися скляними. Я нікому нічого не винна.
Мама ніби схопила стіну, потім вийшла, ковтаючи невидимі слова. Олег чекав її за дверима.
Ми не впораємось самі, прошепотіла вона, стискаючи кінчик фартуха. Мусимо звернутись до лікаря.
Я подзвоню пані Смирновій, кивнув Олег.
За вікном світилося холодом, мов сама зима оселилася між стінами. Марічка нарешті піднялась, ледь волочачи ноги, й лягла у ліжко під шорсткою ковдрою.
*************
У сні все було зовсім інакше: Сашко стояв біля неї, як колись, але у його голосі тепер лунала суворість.
Подивись на себе! Що ти з собою робиш?
Вона метушилася попід подушкою, намагалася торкнутись його плеча крізь пальці ковзала лише прохолода.
Я не можу без тебе хрипко шепотіла Марічка.
Ти зможеш. Продовжуй жити. Ти маєш бути сильною, промовив Сашко й торкнувся її щоки, у сні це здавалося теплим.
Попереду в тебе ціле життя, його голос долинав з далекої зіркової глибини. Якщо буде важко клич мене, я допоможу.
Його тінь розтанула, тільки шепіт залишився у повітрі:
Живи, Марічко. Пообіцяй.
Вона прокинулася з голосним криком. Увірвалися мати й Олег.
Мариночко, що сталося? хапала мама її за руки, а Олег нишком шукав у кімнаті хоч якийсь порятунок.
Марічка не могла сказати нічого. Сльози текли по щоках. У голові лунав його тихий наказ:
Пообіцяй
І крізь сльози, крізь біль вона прошепотіла:
Обіцяю
Мама притиснула її до грудей, Олег поклав руку на плече. Вони не мали слів але просто були поряд.
Десь глибоко зароджувалась думка: якщо він вірить у неї вона повинна спробувати жити.
Бодай для нього.
*************
Якось похмурим ранком родина зібралася у вітальні над білими чашками з ромашковим чаєм, що лишилися недоторканими, ніби забуті кимось із іншої реальності.
Мені здається, час переїжджати, тишком сказав Олег, дивлячись на сестру. Тут усе як шрами. Кожна вулиця болить.
Марічка лише подивилась у вікно, де дощ малював на склі дороги, якими летіли її колишні мрії.
В іншому місті тобі буде легше, мама погладила її по руці. Новий початок.
А куди? спитала Марічка, тихим, трохи хрипким голосом.
Думав про Івано-Франківськ, сказав Олег. Там робота, можна зняти квартиру. А тобі знайдемо добрий факультет.
Мама підтримала:
Новий університет, нові люди.
Пройшли місяці зборів: мама з Олегом пакували речі, перебирали бісеринки спогадів, а Марічка тільки перебирала маленькі памятки жовтий підсвічник, старий квиток у кіно, фотографію з Сашком під липою.
В день відїзду вона востаннє обвела поглядом подвіря те місце, де почався її всесвіт. Боліло, але вона наказала собі не втекати у тіло болю.
Новий світ зустрів її запахом кави й осінньої мряки, вікна невідомого будинку, незнайомий галас у під’їзді. Чужість давала дивне полегшення тут не було її минулого.
Дні пропливали повільно. Вона сумувала, заново вчилася ходити в новий світ, спати серед чужих стін, пити каву поряд із татуйованим баристою. В парку розквітли перші тюльпани, у книгарні продавчиня впізнала її на третій раз, і це було маленьким, але справжнім дивом.
Марічка не забула Сашка. Вона знала: жити далі це не зрада. Це любов, що змінила форму; це обіцянка, яку треба виконати.
Вона ходила на підготовчі курси, допомагала мамі, разом з Олегом блукала невідомими вулицями, пробуючи тонути у нових відчуттях.
А десь у височині, серед зимових хмар над містом, крила її надії знову почали розпрямлятися.
Він дивився на неї.
І він був нею гордий.
Бо вона витримала.
Бо вона живе.
