Стареньку бабусю проводжала вся родина. Жоден не приховував, що їй тут не раді. Говорили це прямо, ніби не соромлячись власних почуттів. Нарешті настала весна значить, вона поїде у село, і довго не зявлятиметься.
Внуки дивилися на бабусю байдужо, невістка не приховувала своєї холодності. Син постійно був у відрядженнях, а якщо й залишався вдома поводився так само, як і всі інші. Для родини бабуся стала тягарем, зайвою людиною, і вона це відчувала кожного дня. Терпіла мовчки, рахуючи дні до весни єдиної маленької радості в її житті.
Того року тепло прийшло рано. Бабуся часто сиділа біля підїзду будинку в Києві, підставляючи долоні сонцю й зиркаючи в чисте небо. Худа, в потертому пальті та стареньких чоботах наче кволий горобець після дощу.
У родині її не гріли любовю, зате сусіди говорили добрі слова, віталися, цікавилися здоровям, допомагали піднятися сходами на пятий поверх. Хлопці з двору бігли їй на зустріч, допомагали піднести важку торбу із базару чи супермаркету.
Попри поважний вік, бабуся не сиділа склавши руки варила борщ, прала речі, прибирала, поралась по господарству. А невістка, щойно поверталась з роботи, кидала гостро:
Раз ти цілими днями вдома то сама усе й маю робити!
Внуки майже не розмовляли з нею, а коли у домі зявлялись їхні друзі, бабуся тихо сиділа у своїй кімнаті. В памяті у неї ятріла недавня фраза:
Бабусю, ти нас соромиш.
Вона не відповідала, не дорікала тільки мовчала. А вночі, коли всі спали, тихенько плакала через самотність і образу.
Вранці дня, коли настав час відїжджати, її повезли на таксі до залізничного вокзалу. Всього-то кілька речей: стара дорожня сумка та невеличкий згорток. Повільно, спираючись на ціпок, бабуся крокувала по перону, сіла відпочити на лавку. Коли підкотив дизель-поїзд, вона піднялась і зайшла до вагона.
Бабуся сіла біля вікна й спокійно дивилась уперед добрими очима. Коли потяг рушив у напрямку Полтавської області, дістала з пошарпаної торби зімяту фотографію, на якій син, невістка, внуки. Усі усміхаються, а в житті бачила їх радісними тільки тут. Тихо поцілувала світлину й сховала назад.
На своїй станції вона вийшла й неспішно рушила до рідного села. Один добрий чоловік підвіз практично до самої хати. Скрипнула стара хвіртка, знайома стежка вела до дому. Тут усе здавалося рідним: і паркан, і перекошена веранда, і стара груша біля вікна.
Це село було їй всім. Тут вона зявилася на світ, тут виростила дітей, тут поховала чоловіка. Тут минуло практично все її життя і щасливі дні, і ті, коли сльози текли рікою.
У хаті бабуся відчинила вікно, розтопила піч і сіла на лаву біля віконця. Дивилася, згадуючи минуле. Тут колись бігали діти босоніж, сміялись, сиділи поруч за столом. Її серце оживляли радісні голоси та прості дитячі моменти. Тоді вона була мамою найріднішою й найдорожчою у світі.
Сонце, як завжди навесні, світило у вікно, обсипаючи промінням і гріючи душу. Бабуся обережно усміхнулася у тиші.
Уранці вона вже не проснулася. Лишилася там, де була щасливою у власній хаті, на своїй землі.
На столі, поруч зі старими фотографіями, лежала та, трохи помята з найдорожчими усмішками дітей та внуків.
Поки ми живі маємо час. Сказати «дякую», попросити пробачення, зізнатися у любові рідним.
Бо коли людина іде вороття нема. І в серці може залишитись біль, який потім важко нести.
Живіть із вірою. Будьте добрими. Робіть від душі добрі вчинки. Любіть й цінуйте тих, хто поряд.
І не відкладайте теплих слів на завтра це завтра може й не настати.
