— Та ти здуріла! Куди я вашу поклажу подіну?! — гула Ганна Степанівна в трубку, розмахувати вільною рукою. — У мене однокімнатна, чуєш? Однокімнатна! А вас там скільки, четверо?!
— Мамо, ну не кричи так! — донісся з трубки голос доньки. — Нас лише троє, Денис залишився у Харкові, у нього сесія. А ми з Сашком та Софійкою лише на тиждень, поки не знайдемо оренду.
— Тиждень?! — Ганна Степанівна ледь не випустила слухавку. — Іринко, серденько, ти уявляєш мої квадратні метри? Тут кіт Рудько навіть не вміститься! А у вас дитина, їй де спати? На моєму дивані?
— Мам, ми на підлогу щось постелимо, не хвилюйся. Головне, що дах над головою. А Софійка маленька, їй багато місця не треба.
Ганна Степанівна окинула оком свою малогабаритну квартиру. Диван-кровать, де вона спала, старе крісло від покійної свекрухи, крихітна кухня з холодильником, що працював коли як. На підвіконні стояли горщики з бегонією — єдина радість у цьому тісному просторі.
— Іринко, ну може, у готель? Я ж пенсіонерка, у мене копійки…
— Мам, та що ти! Який готель, коли грошей ледь вистачило на квитки! Слухай, ми вже у потязі, завтра вранці будемо. Ти лише місце трохи звільни, гаразд?
Гудки. Донька поклала трубку.
Ганна Степанівна опустилася в крісло, втупившись у телефон. Ірина з сім’єю їде з Харкова до Києва, вирішили кардинально змінити життя. Зять Олександр обіцяв влаштуватися на гарну роботу у столиці, а поки вони житимуть у неї. У її крихітній однокімнатній на околиці, де вона ледь сама вміщалася.
Рудько, рудий кіт з білою грудкою, потерся об її ноги, муркотячи.
— Ну що, Рудьку, — пожаліла його Ганна Степанівна, — готуйся до мешканців. Тепер нас тут буде як оселедців у бочці.
Вона підвелася, оглянула квартиру критичним поглядом. Шафа займала половину кімнати, на полицях товпилися речі, зібрані за довгі роки. Фотографії у рамках, книги, які вона перечитувала не раз, вазочки та статуетки, подарунки від доньки.
— Треба розчищати, — зітхнула вона.
Сусідка з поверху, Наталія Петрівна, якраз виходила зі своєї квартири з відром для сміття.
— Ганно Степанівно, а що це ви так рано з прибиранням? — поцікавилася вона, помітивши, як та перекладає речі.
— Та от, донька з сім’єю приїжджає. Пожити, — стисло відповіла Ганна Степанівна, не бажаючи розводити розмову.
— Ой, як добре! У гості? — Наталія Петрівна була любителькою побалакати.
— Та не в гості. Назавжди. Тобто поки не знайдуть житло.
— Ой, а у вас же місця… — Наталія Петрівна багатозначно похитала головою. — Ну, молодь зараз, вони не розуміють. Їм здається, що батьки мусять усе забезпечити.
— Наталіє Петрівно, я поспішаю, — поспішила перервати розмову Ганна Степанівна. Сусідка мала звичку у все вплітати мораль, а зараз було не до того.
Ввечері вона сиділа на кухні, пила чай і роздумувала. Ірина — її єдина донька, після розлучення з чоловіком вийшла за Олександра, народила Софійку. Онучці вже чотири роки, а Ганна Степанівна бачила її лише пару разів, коли їздила до них у Харків. Дорога дорога, пенсія мала, не розгуляєшся.
Зять працював на заводі, але завод почав скорочувати людей. Ірина сиділа вдома з дитиною, підробляла іноді репетиторством. Жили вони в орендованій квартирі, і коли почалися економії, вирішили, що у Києві більше можливостей.
Рудько стрибнув на коліна, згорнувся клубочком. Ганна Степанівна гладила його, думаючи про завтрашній день.
— Як ми вмістимося, Рудьку? — шепотіла вона коту. — І головне, на що годувати? У мене пенсія на двох ледве вистачає, а тепер одразу п’ятеро виходить.
Вранці вона прокинулася від дзвінка у двері. На годиннику була шоста година. Ганна Степанівна накинула халат, босоніж побігала відчиняти.
На порозі стояла Ірина з величезною валізою, поруч Олександр із двома сумками, а між ними — маленька дівчинка з світлими кучерями, яка сонно терла оченята.
— Мамочко! — Ірина кинулася обіймати матір. — Ой, як я сумувала!
— Іринко, доченько, — Ганна Степанівна притиснула до себе доньку, відчуваючи, як та схудла. — Заходьте, заходьте, що ж ви на порозі стоїте.
— Доброго ранку, Ганно Степанівно, — Олександр поставив сумки, простягнув руку. — Дякую, що прихистили нас.
— Та що ти, Сашку, ми ж родина.
Софійка сховалася за татову ногу, з цікавістю розглядаючи незнайому бабусю.
— Софійко, ну чого ти соромишся? Це ж бабуся Ганна, — Ірина присіла поруч із донечкою. — Пам’ятаєш, ми фотографії дивилися?
— Привіт, сонечко, — Ганна Степанівна нахилилася до онучки. — Ой, яка ти гарненька! Схожа на маму в дитинстві.
Софійка трохи посміхнулася, але продовжувала триматися за тата.
— Ви, мабуть, голодГанна Степанівна подивилася на їх втомлені обличчя і знову зітхнула, розуміючи, що попри всі складнощі, найголовніше — родина разом.
