Причеп: Надійний український супутник для далеких доріг і господарських справ

ПРИЧІП
Я, Коля, так вимотався від гучних гулянок, швидкоплинних романів і нескінченних побачень, що коли познайомився з простою, дотепною й розумною Лесею, відчув це саме те.
Пройшлися ми разом старою вуличкою Києва, роздивляючись уличних музик, погомоніли трохи: я про свої карєрні перемоги, вона про захоплення сучасною поезією.
А коли зясувалося, що обоє любимо олівє з яблуками, посміхнулись: це знак, треба йти далі.
Для наступного кроку Леся обрала свою квартиру на Оболоні, запросила мене на вечерю.
Я старанно підготувався вдягнув свою найкращу вишиванку, поголився, навіть завчив декілька чудернацьких рядків Павла Тичини, купив тюльпани та пляшку смачного домашнього вина.
Йшов туди натхненний і впевнений у собі як кіт, що шістнадцять разів на день підкрадається до миски.
Я все прокрутив у голові до деталей, впевнений: вечір буде чудовим.
Аж раптом за дверима почув: Доброго вечора, мене звати Степан.
Мама в душі, проходьте.
Я став як вкопаний: переді мною стояв товстенний хлопець, обличчя суміш дорослого і дитини, рука наче лопата, такою можна всю мою голову загорнути.
Спершу подумав, що переплутав квартиру але коли Степан голосно й смішно чхнув, зажавши носа пальцями (точно так, як Леся!), сумнівів не залишилося.
Настрій потонув, вино ніби скисло, квіти зівяли.
Увійшов у дім, побачив кросівки Степана ого, на мої туфлі можна було б і їх згори натягти все одно великі.
Леся, як здалося, по пояс синові.
Тут я раптом подумав: шкода, що прикраси так не ростуть, як діти.
Дав би колечко, а через десять років уже цілий обруч у руках (непогана інвестиція).
Поглядаючи навкруги, рушив на кухню; там уже стояв накритий стіл, а Степан без жодного стільця міняв фіранки.
Пять хвилин, і я готова!
долинуло з душу.
Дочекалися ми пяти по пять хвилин, аж нарешті Леся вийшла, у вечірній сукні з макіяжем та сяючим обличчям.
Побачивши мене скривленого, одразу все зрозуміла і з настроєм романтики зникла напруга, натомість у кімнату увійшла ніяковість.
Вона мовчки наклала мені й собі їжі, сама розлила вино і, навіть не дочекавшись мене, почала їсти.
А чого не сказала, що у тебе дитина?
ледве наважився я.
Злякався причіпа?
похмуро всміхнулась Леся.
Та це не причіп це цілий залізничний склад.
Великий, ага, у тата вдався.
Той з Полтавщини, ще вищий за Степка був.
Говорять: голіруч на кабана ходив.
А де він зараз?
спитав я, коли гіркий ком підступив до горла.
Подорожує.
І з кабаном тим самим.
Поїхав сцену здобувати у пристоличчі.
Інколи пише.
Та таким почерком, що швидше кабан писав, чесне слово.
А скільки йому?
кивнув я на Степана.
Чотирнадцять, щойно паспорт отримав.
Силою?
Дуже смішно.
Далі їли мовчки якось не ладився розмовний квест.
Можна ще мяса?
тицяв я тарілку.
Подобається?
Щиро, кращого ніде не їв.
Що це?
Лосятина.
Степко сам готував.
Молодець, талант!
Від батька залишилось: стара книжка з кулінарії, ніж, вудка, човен та ще якась всячина.
Човен?
ковтнув слину.
Так, у підвалі стоїть.
Ну як стоїть іноді буває там.
Син у риболовлі профі.
У цей момент у Лесі задзвонив телефон.
Вибачившись, пішла відповідати.
Пора б вже додому збиратися, майнула думка.
Тут мені робити нічого.
Коля, слухай Леся повернулась стривожена.
У нас на роботі аварія.
Чи не міг би ти посидіти зі Степаном дві годинки?
Я?!
Навіщо?
Він же неповнолітній, мало чого По хатах зараз хто ходить…
Боїшся, що його викрадуть?
Та ні, вже іншим тоном.
Я тобі й за вечір, і за нянювання заплачу, більше не набридатиму.
І що з ним робити?
Ви ж чоловіки, знайдете спільну мову, а я побігла.
Я й сказати нічого не встиг вона вже була на порозі.
Я посидів на кухні, витратив заряд на телефоні, доїв мясо, допив вино, а Лесі все не було.
Біля кімнати Степана почув знайомі звуки.
Невже? подумалось.
Постукав.
Відчинено.
Обережно зайшов.
Перше, що кинулося у вічі величезна деревяна мішень із встромленими ножами та стрілами.
Стіни цілі значить, снайпер!
На столі вініл, а з динаміка тихцем співає Океан Ельзи (я їх обожнюю!).
А сам Степан у кутку лагодив рибацькі снасті.
Оглянув кімнату: кубки, боксерська груша з потолка, коло телевізора новенька приставка.
Ну й кімната!
присвиснув я.
Про таку і я мріяв у його віці.
Я влітку підробляю, спокійно відповів Степан.
І мені стало соромно: подумалося, що Леся ледь зводить кінці, а її син самостійний.
Зарядку для телефона не знайдеться?
питаю.
Біля залізниці, кивнув хлопець.
За-ліз-ни-ці?
не повірив я і обімлів, бо там справжній макет з поїздами.
Сам зібрав?
Так.
Хочу ще міст збудувати.
Нові рельси приїхали часу нема.
Я відчув, як прилило крові до обличчя.
Можна поїзд пустити?
Почекай хвилинку, відклав снасті й легким рухом перетнув кімнату
***
Леся повернулась за годину, певна, що я вже втік.
А застала нас зі Степкою, яке із запалом збирали залізницю.
З першого погляду важко було сказати, хто доросліший.
Коля, тобі вже час додому, тихо покликала Леся.
Ну, ма-а!..
Ой!
зірвався з підлоги я.
Скільки часу?
Десята тридцять, зітхнула втомлена Леся.
Я зранку на роботу знову, треба відпочити.
Провела до дверей, поцілувала в щоку й простягла гроші.
Від жінок грошей не беру, бридливо відказав я.
Ну, спасибі, що приглянув за моїм причіпом.
Я коротко кивнув і пішов.
***
Привіт, можна ще раз у гості зайти?
зателефонував через кілька днів.
Знаєш, у мене на роботі завал не до романсів, усе часу немає, та й після того вечора…
А я до Степка, можна?
До Степка?
здивувалась Леся.
Так.
Може, треба посидіти, поспілкуватись із малим?
Ну, навіть не знаю…
Треба по нього спитати.
Я вже написав, він погодився.
Купив нову гру для його Xbox, спокійно посидимо, а ти займайся своїм.
Ну, гаразд.
Приходь сьогодні.
Того ж вечора я зявився без химерної сорочки, парфуму та вина у чорній футболці з Другої ріки, з рюкзаком чипсів і колою й дурнуватою посмішкою.
Тихо собі сидіть маю зум-кол на дві години, зустріла нас Леся в хатньому халаті, з маскою на лиці та запахом цибулі.
Я кивнув, зайшов до кімнати Степана.
Того вечора Леся ледь відірвала нас від суперечки про фільми Балабанова й Гая Річі.
Обоє як малі.
Вже хотіли марафон із кіно на шість годин влаштувати врятувала, вигнавши з дому.
У суботу не забудь прикормки купити!
гукнув Степан.
Якої ще прикормки?
здивовано глянула Леся.
Ми ж на щуку зібрались, усміхнувся я.
Я знаю один магазин, там супер наживка.
Стільки не рибалив!
Прямо друзі вже.
А зі мною що, не хочеш час провести?
Можеш з нами наріж нам бутербродів.
Авжеж, робити більше нічого, всміхнулась Леся.
Ідіть уже, добре, що дитина зайнята.
***
Минув місяць.
Леся з головою пірнула у роботу не до романтики.
А я зі Степаном часу не гаяв: доробили залізницю, вибралися на раків, поставили квас за старим рецептом дідового зошита.
Степан вчив мене орієнтуватися в лісі, а я навчив його парі прийомів для флірту та допоміг запросити на побачення дівчину з паралелі.
Все йшло мирно та спокійно, доки одного вечора у двері не загупали так, що лампи посипалися зі стелі.
Леся відчинила, й почулося диким запахом дикини.
На порозі стояв її колишній і батько Степана.
Я все зрозумів, ставши на коліно, виголосив гість.
І при цьому лишився вищим за Лесю на голову.
Ми з Кабаном втомилися, хочемо мирного сімейного життя.
Я зібрав гривень, заберу вас у село на Полтавщину.
Будемо для душі жити.
Ти з роботи підеш.
Ми з сином на рибалку і полювання.
Ну ти гуморист, скрестила руки Леся.
Десять років минуло, і ти прозрів.
Кабан твій теж вирішив до сім’ї повернутись?
Та ні Він уклав контракт із цирком, а мене кинув.
То тебе підставили, іронічно Лєся.
От і все.
Тут у передпокій вийшов я в її футболці.
Лесю, я твою футболку вдягнув, а то свою забруднив, поки паровоз фарбували
В цій квартирі хоч хтось договорить фразу до кінця?
подивилась Леся на нас обох.
Це хто?
насупився колишній, стискаючи кулак.
Це розгубилась Леся.
Тут із кімнати вилетів Степан, і одним рухом притис батька до стіни.
Це причіп!
прошипів Степан.
Синочку, це ж я тато!
Який ще причіп?
Звичайнісінький причіп.
Помагає нам усе вивозити, що ти з мамою залишив.
Але ж я вам нічого не залишав і сам осікся.
Ми з Лесею тулимось у кутку, за цією битвою велетнів.
Добре, відпусти, скавчав тато, і Степан його відпустив.
Молодець.
Добре вдався.
Уже час на кабана!
Дозволь, хоча б завтра зі Степаном на полювання піти, поговорити може, щось вийде.
Я ж все ж батько.
Леся розгубилась, переводячи погляд із одного на іншого.
Я все розумію, кивнув я, зібрався на вихід.
Пробач
***
Наступного дня батько зі Степаном пішли лісом, а повернувся син стомлений і сам.
А де батько?
схвилювалася Леся.
Та пішов він, відповів, знімаючи кросівки.
Як пішов?
Просто отак?
Не зовсім.
З кабаном.
Завантажив у причіп і поїхав учити на нові трюки.
Мене підкинув до міста і поїхав.
Боже, яка ж я дурна, вдарила себе по чолу Леся.
Подзвонити Колі треба.
Не треба, я тільки но з ним прощався.
Додому підвіз.
Завтра обіцяв зайти.
Але ж телефон ти вдома залишив!
Як він дізнався, де тебе забирати?
Каже простежив.
Хотів переконатися, що зі мною і з тобою все гаразд.
І прямо так і сказав?
Саме так.
А ще він сказав, що причепився до нас і вже навряд чи колись відчепиться.
***
Я зрозумів одне буває, що щастя приходить в найнесподіваніший спосіб і стає саме тим, чого тобі насправді бракувало.
І найщиріші стосунки іноді починаються з простого дитячого питання: “А можна запустити поїзд?”.