— Денні, хто це? Чому тут так багато людей? — голос Одарки задрижав, вона сильніше стиснула руку сина. У голові промайнула думка: «Продала без запитань дачу, а нові господарі вже приїхали господарювати». Від цього слова в роті з’їхалося, і вона, відпустивши його руку, застигла, вглядаючись у свій двір.
Дошки пахли сосною. Запах був такий густий і гострий, що Одарка вже на під’їзді відчувала свербіж у носі, а тепер цей аромат сплітався з вапняком і потом. У дворі стояли люди. Багато. Двадцять‑три, а то і більше. Чоловіки в старих футболках і запилених джинсах, дві дівчини з рулонами плівки, хлопець на стремінці, ще один — прямо на даху, з молотком. Хтось тягнув мішки з цементом, хтось розмішував у відрі білу суміш, звідки здіймався різкий вапняний дим. Її колишній тихий і сумний дачний ділянка, який ще вчора виглядав покірно, тепер нагадував мурашник у квітні.
— Денні, — сказала вона сухо, майже без голосу. — Ти це бачиш? Якщо ти продала дачу без мого відома, я тобі цього не пробачу. Чесно скажи, це чужі люди?
— Мам, що це за нові господарі? — Денні навіть розгубився. — Ти що? Це мої. Всі мої.
— Що означає «мої»? Що тут відбувається? У мене телефон у сумці, якщо ти зараз не поясниш, я викликаю участкового.
Вона справді потяглася до сумки, що висіла на лікті. Пальці не слухалися. У голові одночасно пронеслося все: будиночок, який вона вела п’ятнадцять років, веранда, яку так і не збудувала, бо то навчання у Денні, то кредит за авто, то зуби протезні — чекає, то лінолеум у квартирі — чекає. Усе чекало, а тепер чужі люди топчуть її ділянку. Ту, яку вона виховувала, ніби дитинча.
— Мам, — Денні торкнувся її плеча. — Слухай. Це не якісь господарі. Це я їх запросив.
Одарка застигла з сумкою на плечі. Поглянула на сина, наче бачила його вперше. Тридцять п’ять років, сивина на скронях вже помітна, широкі плечі — вона не в нього, а в батька. У очах ні страху, ні нахабності. Лише спокійне, тихе очікування.
— Ти?
— Я. Мам, це мої. Всі. З роботи, з інституту ще залишилися хлопці з двору, з якими я футбол грав. Пам’ятаєш Павла?
Одарка пам’ятала Павла. Худого, завжди голодного, який часто залишався у них на вечерю, бо в нього вдома, здається, не було достатньо. Вона тоді підкидає йому подвійний порцій і вдає, ніби не помічає, як той стидається.
— Павло тут?
— Тут. І Сашко, і Микола‑рудий, і Юрій, що був свідком на моєму весіллі. Майже всі, кого ти годувала, мамо.
Одарка обвела очима двір. Ось воно чому обличчя здавалися знайомими. Той, що на стремінці, — точно той хлопець, якому вона віддала старий велосипед Денні, коли його сім’я переїхала в комуналку. А той, з відром, — Сашко, у дев’ятому класі розбив скло м’ячем, і вона не крикнула, а лише попросила замінити. Вони виросли, стали чоловіками з сильними руками і серйозними обличчями, і стояли на її ділянці з дошками і садовими підгодованими.
— Навіщо? — тихо спитала Одарка. — Денні, навіщо?
Денні мовчав. Потім обережно взяв її за руку — немов за скло — і повернув до себе.
— Ти все життя цю дачу копила, мамо. Пам’ятаєш, ти мріяла про веранду? Велику, зі скользящими склом, щоб влітку чай пити і на захід сонця дивитись? Ти ще вирізку з журналу на холодильник вешала. П’ятнадцять років тому.
Одарка згадала. Так, був такий вирізок. Він пожовк, кути загнуть, а вона його не викинула, доки холодильник не замінили. Тоді вирізка зникла, і вона майже забула про неї.
— Ти тоді відкладаєш, — продовжував Денні, — з кожної зарплати. А потім у мене вступ, репетитори, квартира в оренді, коли я з Верою лише одружився… Мам, ти шість років ремонт у спальні відкладаєш. У тебе ще шпалери в квіточках, старіші за мене. Я пам’ятаю, як ти казала: «Нічого, веранда почекає». А знаєш що? Вона не чекатиме. Хватить чекати.
Одарка мовчала. Мовчала так довго, що Павло на даху перестав стукати молотком і застиг, дивлячись на них.
— Я твій борг сплачу, — сказав Денні. — Бригада безкоштовна. Ми за тиждень впораємось. Ось проект, глянь.
Він дістав зі заднього кишені складений листок. Розкрив його. Одарка побачила креслення — акуратне, з розмірами, з нотатками на полях. Не вирізка, а справжній план, зроблений під її маленький ділянку з урахуванням старого яблуні, яку вона просила не чіпати.
— Яблуню обійдемо, — сказав Денні, перехопивши її погляд. — Ми все продумали. Фундамент укріпимо. Теплі підлоги встановимо, я дізнався, є спеціальна система, недорога і надійна. Ти в листопаді зможеш сидіти, загорнувшись у плед, і чай пити.
Перша сльоза скотилася по щокі Одарки і затрималася біля кута губ. Вона не витерла її — навіть не помітила. Стояла, дивилась на цих дорослих хлопців, які колись грали у футбол у їхньому дворі, розбивали коліна, несуть з її каструлі гарячі котлети, переписують домашнє завдання і сперечаються про комп’ютерні ігри. Тепер вони прийшли сюди самі, безкоштовно, щоб збудувати її мріяну веранду.
А ідилія тривала недовго. За парканом послышалось кашляння, і над штакетником з’явилася голова в кольоровій косинці. Віра Анатоліївна, сусідка зліва. Жінка з вічним виразом «я ж казала». Вона підняла руки в боки і дивилась на події, ніби у неї розбирали державний кордон.
— Одарко, це ти? — співає вона солодким голосом, в якому чутно метал. — А я бачу — шум, гомін, машини з ранку. Що це у вас, ярмарок вакансій?
— Вірак, доброго ранку, — Одарка машинально витерла щоку. — Це син з друзями. Допомагають. Веранду будемо будувати.
— Веранду? — Віра Анатоліївна розмахнула руками. — А у вас є дозвіл? Ти знаєш, що зараз за самостійне будівництво штрафи, що дачу продати і не сплатити? І взагалі, ділянка в тебе маленька, до мого паркану три метри, ти дотримуєш відступи? Я не мовчу, якщо щось. У мене племінник в архітектурному нагляді, можу попередити.
Денні, почувши це, обернувся і спокійно підходив до паркану.
— Добрий день, Віро Анатоліївно. Дозвіл є. Проект узгоджений. Пожежні норми дотримані. Мій друг — архітектор, перед кресленням все перевірив. Хочете подивитися документи?
Віра Анатоліївна понуро спохмурилася. Такого вона явно не чекала.
— Ну‑ну, — простягнула вона, роблячи крок назад. — Подивимось, що вийде. Бо буває, їх налаштують, а потім розбирають за свій рахунок. І шум у вас, Одарко. Мої внуки не спатимуть.
— Нічого, — мовчки сказала Одарка, і голос її раптом перестав дрожати. — Ваші внуки у мене млинці їли в серпні, коли ви їх не годували. Тож сплять пізніше.
Віра Анатоліївна підвела губи і зникла за парканом. Павло, який усе це спостерігав з даху, тихо хмикнув і знову взяв молоток. А Одарка відчула, що в середині — вперше за довгі роки — розливається щось схоже на бойовий запал. Тепер вона захистить свою мрію.
Наступні дві години Одарка провела в якусь прозору станцію. Здавалося, вона спить. Денні поставив її на розкладний стілець у тіні яблуні, приніс зі сходу стару чашку з відламованою ручкою — тією самою, з якої вона пила чай, коли ще в садочок вела, — і налив гарячий чай з термоса.
— Сідай, — сказав він суворо. — Твоя роль сьогодні — спостерігати. Ніяких «я лише підмітала», ні «я зараз огірки поллю». Зрозуміла?
Одарка хотіла заперечити — за звичкою, бо вона заперечувала останні сорок років, — та раптом передумала. Відкинулася на спинку стільця і почала дивитися.
Як Павло з товаришем розпилювали дошки, і пила пискливо скрипіла, змушуючи сусідського пса лайати. Як Микола‑рудий, вже не рудий, а лисий і серйозний, замішував розчин і щось пояснював дівчині з розсадою. Як Денні ходив від одного до іншого, уточнював деталі, допомагав тримати, кивнув, а його обличчя — доросле, зосереджене, господарське. Його син. Хазяїн цього двору. Не лише господар, а й господар життя, яке він повертає назад своїй матері.
О 15:00 Одарка, нарешті, підвелася. Досить. Можна дивитися, та не так активно.
— Я обід приготую, — сказала вона Денні.
— Мам…
— Не «мам». У нас двадцять людей, вони встали з восьмої ранку. Що вони їдять, бутерброди?
— Ну, у нас хліб і ковбаса…
— Ось саме. Швидко.
І вона рушила до будинку. Внутрішньо було прохолодно, пахло літньою пилюкою. Вона відчинила холодильник, який завше виглядав самотньо на початку сезону — яйця, масло, пакет кефіру, трохи старої гірчиці, — і зітхнула. Нічого. Придеться імпровізувати.
А коли вона вийшла на ґанок, щоб покликати Денні і відправити його в магазин, її вже чекали. Одна з дівчат — та, що в флоксах — простягла два великі пакетики.
— Ось овочі, курка, яйця, борошно, масло, — сказала вона. — Денні вчора закупився, сказав: «Мамо захоче готувати, не сперечайтеся, просто дайте продукти».
Одарка взяла пакети. Поглянула спершу на дівчину, потім на Денні, який стояв підаліку і вдавав, ніби вивчає кріплення стропил.
— Ти, — прошепотіла вона йому в спину. — Коли встиг все?
— Мам, я три місяці готувався, — не обертаючись, відповів син. — Ти краще скажи, коли будуть млинці.
Від цього Одарка злилась у будинок, сильно зашибла двері і ще хвилину стояла, притискаючи долоні до обличчя. Потім зітхнула, підрубитила рукава і взялася за тісто.
Через годину у дворі стояв довгий стіл, який хлопці склали з тих же дошок за п’ятнадцять хвилин. На столі парувала картопля, яку Одарка тушкувала в трьох сковородах по черзі, бо великої каструлі на дачі не було. Лежали огірки й помідори, крупно нарізані, як у молодості, коли салати не ускладнювали. У центрі — гора млинців, тонких, ажурних, зі хІ коли останній млинець був піднятий, Одарка підняла чашку чаю і мовила: «Нехай ця веранда стане нашою спільною радістю на всі роки».
