Хроніки одного життя
Олена Михайлівна двічі намагалася піти від чоловіка. І обидва рази поверталася. Заради сина.
Перший раз вона втекла до батьків, коли Тарас почав пити після народження Данилка. Не витримала його п’яні витівки — посеред ночі, пригорнувши дитину, вийшла з хати. Тарас наздогнав її у дворі:
— Куди це ти зібралася?!
— Геть від тебе!
Мати, сільська медсестра, лише зітхнула:
— Лено, а чого ти очікувала, виходячи за водія-далекобійника? У них такі “свята” — інакше не буває.
Сказати було нічого. Вона сама обрала свою долю. Познайомилися вони, як би дивно це не звучало, у бібліотеці. Олена проходила там практику, а Тарас зайшов здати книжку.
— Вам щось легке? — запитала вона, дивлячись на його втомлені руки.
— Щось про кохання, — усміхнувся він, заглядаючи їй прямо в душу.
Вона дала йому “Тигролови”. За кілька днів він знову прийшов — не за книжкою.
— Не дочитав… Може, у кіно сходимо?
І вона погодилася.
Була весна, в голові — рожеві мрії, в сердці — молодість. Вона закохалася. А тоді, якщо хочеш бути разом — йди до ЗАГСу. Так і сталося.
Весілля — скромне, майже без гостей. За місяць він уперше вдарив її — за те, що занадто довго розмовляла із сусідом. Потім, звичайно, приніс волошки і промовив:
— Ти ж знаєш, я ревнивий.
— Це вибачення?
— Ні. Це попередження.
Вона мовчки опустила очі, поставила квіти у склянку. Синця під губою замазала пудрою. Пробачила.
Але коли народився малий і Тарас почав пити — вона пішла. Не витримала. Він потім півроку благав повернутися, клявся, що кине. І справді — тримався майже два роки. Але кожен стрес глушив горілкою, інакше не вмів.
Одного разу, після особливо жорстокої свалки, коли Тарас розбив вазу — не в неї, а поруч, — вона сіла на кухні і почала писати сестрі:
«Марічко, я більше не можу. Іду. Треба рятувати себе».
Заглянула у дитячу. Данило спав, притиснувши іграшковий автобус — татовий подарунок. Він обожнював батька. І це було взаємно.
Олена розірвала листа. Подумала: якщо піду — він пропаде. А син буде бачити, як батько деградує. Краще нехай ненавидить мене, ніж соромиться його.
Мабуть, Тарас це відчув. Став пити менше. Народився другий син — Андрійко. Кілька років сім’я жила тихо, майже щасливо. Але запої поверталися. Після чергового він увірвався додому в напівбреді, і вона сказала:
— Я тебе більше не люблю. Не зможу. Ніколи.
— Ти в своєму розумі?
— Цілком. Але ми будемо жити разом. Заради дітей.
Кожен вечір вона перевіряла, чи сплять сини, клала на тумбочку товсту книжку — про всяк випадок — і шепотіла собі: «Ще один день. Він не для мене. Він для них».
Зміни відбувалися повільно. Але йшли роки, діти дорослішали. Тарас затих, заспокоївся, майже не пив. Країна розвалювалась, магазини пустіли. Вони переїхали до Львова, молодший лише пішов до школи.
Автобаза, де він працював, закрилась. У розпачі Тарас приніс додому пляшку і поставив на стіл.
— Ні, — сказала Олена твердо. — Або це, або діти.
— Відчепися.
— Я більше не відчеплюсь, — схопила пляшку і вилила у раковину.
Він підняв руку, але не вдарив. Знав: якщо вдарить — втратить усе. Вона не відступить.
У 1995-му дали землю під забудову. Грошей не було, позичили у батьків.
— Побудуємо хату самі, — несподівано сказав він.
Вона не повірила. Але кожні вихідні вони їздили на ділянку: він місив бетон, вона носила цеглу. Якось оступилась і сильно розсікла коліно. Він підбіг:
— Дурна, навіщо лізла?!
Але в голосі — страх. Справжній, живий.
Хату вони збудували. Не одразу. Але збудували. Коли накрили дах, він приніс шампанське. Сиділи на балках, пили з пластикових стаканчиків.
— Гарно, так?
— Не віриться, — сказала вона.
Тверезим він став. Але кохання не повернулося.
— Мам, навіщо ти з ним живеш? — запитав якось дорослий Данило. — Ви ж чужі люди.
— Я обіцяла — у хворобі й у здоров’ї. І тому, що вам потрібен був батько. Навіть такий. Коли в тебе з’являться діти — зрозумієш.
Зараз їм обом за сімдесят.
Тарас возиться з онуками, і Олена думає: якби я тоді пішла — він би не вижив. І цих дітей не було б на світі. Значить, усе було недаремно.
Вони живуть у хаті, яку збудували самі. У кожного своя кімната, свої серіали. Вона слухає класику, він дивиться «Судову справу». Новини дивляться разом. Тут — союз.
Діти дзвонять кожен день. Онуки сміються з фотографій у рамках. Нещодавно у гостях була п’ятирічна Софійка. Залізла до бабусі на коліна і запитала:
— А що таке кохання?
У дворі дідоСофійка слухняно кивнула, немов зрозуміла щось дуже важливе, а за вікном застукали останні поліна, бо дідусь, завжди акуратний, вже складав дроворуба.
