Пасербиця
Коли ми з Мариною познайомилися й закохалися, Оленці було шість років. Виросла вона без батька, так прагнула любові, що між нами не виникало жодних труднощів у спілкуванні. Жили ми, як одна сімя, допоки не настала вона підліткова криза!
Ти мені не тато! одного дня вигукнула Оленка.
Як це «не тато»? А хто всі ці роки слухав твої скарги на однокласників і захищав тебе на батьківських зборах? Хто ховав останню цукерку вдома, щоб пригостити, коли ти була засмученою? Хто поділився твоїм секретом про ляльку, яку ти змила у Марійки з сусіднього двору? І хто, перепрошую, серед ночі нишпорив дворами зі згаданою лялькою за пазухою, щоби повернути її так, нібито все само собою сталося? До того ж, якщо не помиляюся, кілька років тому ми вже домовлялися тримати відповідальність за свої слова: якщо ти від малечку мене кличеш татом, чому зараз я раптом став «не тато»?
Звісно, слова пасербиці, яку я завжди вважав рідною донькою, сильно поранили моє серце, але я не міг показати свого болю. По-перше, я чоловік, по-друге, образа на Оленку нічого не вирішить, лише поглибить прірву між нами.
Аргумент прийнято, підняв я руку до скроні, ніби віддав честь. Тоді давай обговоримо наші нові відносини: права й обовязки «не тата» і «не доньки».
Хоч кров у жилах холола від цих слів, я відчував: це правильно. Доньці потрібен простір і відчуття вибору такий вибір, у якому вона сама встановлює межі. Проте Олена й тут мене здивувала: Не хочу, пробурмотіла і грюкнула дверима. Подібного за нею раніше не було: вона завжди чітко окреслювала свої вимоги, а ми разом знаходили компроміс. Якщо, скажімо, стрибати з сараю було не дуже хорошою ідеєю, я пояснював чому. Навіть із відео з наслідками з інтернету. А коли Оленка в першому класі вирішила проголосити Антона Шевченка своїм чоловіком і переїхати до нього, я погодився миттєво і сказав, що коли закон дозволить особисто перевезу її валізи. Врешті вона передумала за місяць.
Одне слово, всі свої забаганки ми обговорювали відверто. А зараз просто «не хочу» і «не тато». Раніше Оленка могла аргументувати навіть небажання їсти кашу.
Несмачна, бо замало цукру й зверху пінка, відповідала.
Ось! Чітко і зрозуміло. Значить, або готуй іншу кашу, або віддавай вже дитині омріяне тістечко, у якому, якщо повірити рекламі, теж є багато сухого молока.
Я постояв біля дверей, вдивляючись у деревяну фактуру, гадаючи, як бути далі, та нічого не придумав. Що ж, поживемо побачимо.
Марина поставилася до перемін у поведінці доньки спокійно. Казала, що сама у молодості такого начудила, що батько був би радий, якби вона вирушила в будь-який куток країни, тільки б подалі від нього. Вона запевняла, що, як тільки гормони перестануть бушувати у підлітка, все налагодиться. Правда, у всіх цей «похід у країну Не хочу і не тато» триває по-різному. Але я, чесно кажучи, вже починаю сумувати без Оленки. Нема з ким подивитися увечері «Великий футбол» чи посміятися над новою зачіскою Марининої подруги Зої, у якої волосся змінюється частіше, ніж стан неба над Києвом.
Через деякий час Оленка почала іноді виходити зі свого кокону, а решту часу поводила себе ще більш різко краще було й не підходити до неї. Графік таких «просвітлень» був відомий тільки їй і, мабуть, залежав від таємних причин. А коли вона раптом поводилася, як мала, я радів наче дитина.
Дівчата, давайте на вихідних поїдемо за місто? Прогноз обіцяє гарну погоду, візьмемо вудки, намети, запропонував я.
Правда, Оленко, може поїдемо? підхопила ідею Марина.
Я з вами нікуди не поїду! Свої вудки самі тягніть, рибалки, блін! і грюкнула дверима, а ми залишилися з подивом. Ще хвилину тому дитина сяяла, нічого не віщувало спалаху злості.
Мабуть, любов до риболовлі минула, зітхнув я.
А потім, одного разу, Оленка зникла. Просто після школи не повернулася та не відповідала на дзвінки. Ми обдзвонили всіх подруг, а я, не витримавши, полетів шукати доньку. Перше, що зробив навідався до Дениса, колишнього її друга, якого давно вже не бачив.
Не знаю я, де вона, пробурмотів Денис.
Може, маєш якісь здогадки?
Знаєте, після того, як вона назвала мене нудним, ми мало спілкуємося.
Знаєш, вона назвала мене «не татом» все ж я переймаюся її справами, з поваги до старої дружби.
Я розвернувся й пішов до виходу. Денис окликнув:
Почекайте, можливо вона з Микитою.
І хто ж це?
З паралельного класу, та хлопець сумнівної компанії.
Тим краще! Поїхали, покажеш, де знайти того Микиту.
Я туди не піду.
Денисе, іноді людям треба допомога, навіть якщо вони цього не визнають. Я думав, ти витривала людина, і тебе не зламають слова про те, що ти нудний.
Добре…, зітхнув Денис і пішов за мною.
Приїхали до якихось гаражів у передмісті. Музика била зсередини. Я кажу:
Як боїшся чекай у машині.
Та я нічого не боюся!
Біля входу стояло кілька хлопців та якась дівчина, але Оленки не було. Підійшли ближче.
Я шукаю Олену, вона з вами? перекрикуючи музику.
Ти що, пошуковик? недолуго жартують.
Тут зявилася Оленка.
Нащо ти тут? кричить.
За тобою.
Я й так дорогу додому знаю.
Але надворі пізно, і не хотілося б тебе збирати з райвідділку. Ходімо, таксі на місці, принцесо.
Оленка фиркнула, але ображено сіла у машину, кинувши в бік Дениса:
Зрадник!
З того часу вона й справді часто зникала. Я вперто забирав її з тих гаражів, ігноруючи глузування хлопців про її «власне таксі». Допоки одного разу вона відмовилася сісти.
Що тобі треба? волала. Не лізь, я доросла! Хочу гуляю.
Звернися до законодавців, пожартував я, у Конституції чітко прописано права та обовязки неповнолітніх громадян.
Йди ти знаєш куди! відвернулася.
Знаєш, я без тебе не піду, навіть туди, куди послала.
Шкодую, що ти зустрів маму! Ліпше б ти не зявлявся! врешті всілася в авто.
Це був удар по серцю, всю дорогу щипало очі. Думав, може й справді відступити? Хто я їй? Просто чоловік мами! Та залишити її посеред життєвої смуги перешкод не міг. А якщо впаде, і не буде кому подати руку? Хай свариться, називає як завгодно. Я не здамся.
Згодом компанія Оленки просто змінила «дислокацію». Гаражі закинуті, музики не чути, адреса невідома. Денис під тиском згадав ще кілька адрес, але Оленки там не виявилося.
Вона поверталася коли хотіла, навіть глухої ночі. Я бачив, як Марина нервує її показний спокій був напускним, а насправді хвилювалася не менше за мене. Ми обидва не спали, доки не нашорошимо вуха, почувши ключ у замку. Лежали робили вигляд, що все спокійно, аби не накручувати одне одного.
Однієї такої безсонної ночі задзвонив мій телефон. Я підхопився.
Сергію Васильовичу, почув я голос Дениса, Олена подзвонила, каже, у якомусь будинку на вулиці Гончара, не може вийти.
Будинок знаєш?
Вона описала, я зрозумів.
То покажеш мені.
Марина все чула, її губи тремтіли.
Не хвилюйся, все владнаю! Залишайся вдома, раптом що. Спечи нам сирники ніч проти мене й мій апетит. Не дай загинути голодному рятівнику. Я пішов. Розраховую на твою мудрість, поцілував дружину в ніс, відчувши на губах солоні сльози.
Забравши Дениса, поночі понеслися містом. На спальних кварталах дороги вільні, а в самому серці Києва навіть уночі булить туристична метушня, таксі. Ледь не наїхав на двох чоловіків із пляшками ті ще й обурилися, пляшкою гепнули по багажнику, та не влучили.
Нарешті доїхали. Кажу Денису:
Чекай тут, щоб у крайньому випадку машину не цупнули. Хто зна, яка нині фаза місяця може, відьми бігають.
Денис хотів заперечити, але мій погляд не залишив сумнівів: ще одного підлітка мені не вистачало.
Перш ніж зайти, оглянув вікна: десь чутно музику, десь видніється силует на балконі. Нічого кримінального, та думкою перелічив підозрілі квартири.
Біля підїзду зустрів чоловіка, так і зайшов у будинок. Перші поверхи марно у деяких квартирах просто не відчинили, в інших відверто надіслали у відомому напрямку. Аж на третьому поверсі натрапив на бабусю, яка, певне, страждала на безсоння і жадала спілкування.
Підозрілих тут три квартири! повідомила, уважно слухаючи мою історію. І у всіх троє живуть наркомани!
Справжні? посміхнувся я.
Авжеж, своїми очима бачила, як колються, курять…
Навіть якщо перебільшує привід насторожитися був.
Дякую! чемно подякував і вирушив далі.
У першій кваритрі простий пияк, у компанії напівсонної жінки і доброго, мудрого пса. Друга порожня. Третя ледь піднявся, серце вилітало з грудей. Двері раптом відчинилися й вийшла дівчина, схожа на Оленку, але її скляні, без виразу очі лякали. Я відступив, та, схопившись за ручку, ледве не влетів в оселю.
Олено! крикнув з порога, ніби осліп. Пробирався, вкотре гукаючи її імя, простягаючи руки крізь темні коридори, штовхаючи людей, перечіпаючись через чужі ноги й пляшки. Та ось у суцільному гаморі почув:
Тату! Тату! її голос лунав із зачиненої ванної.
Я рвонув ручку, замок із тріском дався. Оленка кинулася мені в обійми у кімнаті вона була сама, просто сховалася й боялася вийти.
Коли ми виходили, на сходах уже піднімалася поліція турботлива бабця подзвонила у відділок.
Вас силою утримували? питає поліціянт.
Так. Але я її вітчим, зауважив я.
Це мій тато! голосно промовила Оленка.
Вдома до ранку їли сирники зі сметаною, мабуть, трішки пересоленими сльозами Марини, проте найсмачнішими у світі. Я читав нотацію нарешті лагідній донці. Говорив, що як би вона мене не проганяла, я завжди буду поруч, бо кохаю їх обох і без них моє життя втратить зміст. Безліч слів про те, що життя складне, а зростати як жонглювати в цирку, падіння вчать здійматися Вони слухали, усміхаючись і підперши щічку рукою. Рідні. Мої!
