Тепло душі
Олег і Оксана щойно повернулися з ринку. Навантаженi покупками, вони занесли торби на кухню й почали розкладати. Олег, увесь у справax, раптом обернувся до Оксани й промовив із лагідною усмішкою:
— Оксанко, йди, відпочинь. А я приготую дещо особливе… Мою фірмову страву. Котлету по-київськи!
— Ти вмієш готувати котлету? — Оксана завмерла, роззявивши рота від здивування.
— Ну так, а чого тут дивного? — щиро здивувався він.
— Та ні… Просто… — Оксана раптом сховала обличчя в долонях і заплакала. Беззвучно, але важко, наче через край прорвався цілий потік почуттів.
Олег збентежено підійшов ближче, сів поруч.
— Оксано, що таке?.. Щось трапилося?
Вона не одразу змогла відповісти, але потім, витираючи сльози, прошепотіла:
— Ніхто… за всі останні роки… не готував для мене котлету. Жодного разу. Мама колись, давно… А потім — тільки я сама, зажди для когось. А він… Андрій… лише їв, пив, гуляв… А я все тягла…
Олег опустив очі. Він знав, що Оксана нещодавно розлучилася. І знав, як їй важко.
Розлучення з Андрієм було неминучим. Він загнався у загул напередодні сімейної подорожі, не з’явився на вокзал, де його чекали дружина й син. Тоді Оксана зрозуміла: досить. Більше терпіти не можна.
Спочатку було полегшення. Ніч без грюкання дверима й п’яних розмов на кухні. Без гудіння холодильника о третій ранку. Без смердючих перегаром приятелів. Тиша й свобода. Але вже за півроку ця тиша стала дзвінкою. Вона давила.
Так, у Оксани був син Ярик, була робота, були вірні подруги. Але не було головного — плеча поруч. Турботи. Тепла.
У пошуках виходу вона звернулася до брата Тараса:
— Може, в тебе є хтось порядний?.. Щоб без гулянок і в душу не ліз брудними чобітьми.
Тарас зрадів:
— Є один. Олег. Він простий, але надійний. Не красень, зато людина хороша. Повір, поганого не пораджу.
На першій зустрічі Олег здався Оксані занадто звичайним. Стрункий, високий, з рисами обличчя, далекими від журнальних ідеалів. Непримітний, але… очі в нього були добрі. Справжні.
«Звикнемо — злюбимося», — подумала вона й вирішила спробувати. Адже гірше не буде.
Перші побачення були стриманими, навіть трохи ніяковими. А потім Олег раптом зник. На тиждень. Оксана подумала — не сподобалась. Засмутилась, навіть образилась. А він несподівано повернувся — з тортом, з квітами.
— Мене у відрядження викликали. Пробач, що не попередив.
Відтоді вони почали бачитись частіше. Гуляли, розмовляли. Ярика Оксана поки ховала — боялась налякати те, що лише почало тепліти всередині.
Одного разу вони зустрілися біля крамниці. Покупки, як на зло, були важкі. Олег махнув рукою:
— Я на авто. Давай закинемо у багажник.
— Авто? А я й не знала…
Коли вони складали пакети, до них підійшов Андрій. П’яний, як завжди. З перекошеним обличчям. Він кинув погляд на Олега — і одразу зашипів:
— Оце сюрприз! Знайшла собі чоловіка, так? А я, між іншим, хочу з сином бачитись!
— Колишній? — прошепотів Олег.
— Так… — зітхнула Оксана.
— Іди, Андрію, — тихо сказала вона. — Не сьогодні.
— Ой, злякалася! А ти, фраєр, пильнуйся! — кинув Андрій, похитнувшись, і пішов.
Олег стримався. Заради Оксани.
Дома Оксана мовчки розбирала продукти. Потім сіла на табуретку й обхопила себе за плечі.
— Засмутилась? — тихо запитав він.
— Так…
— Кохаєш його ще?
— Ні. Я давно поховала ті почуття. Залишились тільки образи.
— Тоді все попереду. Відпочинь, я приготую котлету.
— Ти справді вмієш? — знову здивувалась вона.
— Звісно.
І знову — сльози. Від втоми. Від того, що нарешті поряд людина, яка не вимагає, не користується, не руйнує, а просто хоче приготувати для неї їжу…
Олег метушився на кухні. А Оксана тихо заснула в кімнаті. Він підійшов, підкрив їй пледик, зашторив вікно. Зупинився на мить — і погладив її по волоссю. Ніби святиню.
Раптом — звук у замку.
«Син?..» — подумав він.
Але у двері увійшов Андрій.
За хвилину він знову стояв у під’їзді, грюкнувши дверима.
— Тільки спробуй повернутись! — кинув Олег. І знову пішов у кухню. Перевіряти картоплю.
За півгодини Оксана вийшла, потягуючись. Усміхнулась.
— Хтось приходив?
— Мабуть, наснилося, — м’яко відповів він.
А сам подумав: «Тепер я її захищатиму. Завжди».
Того вечора Оксана сказала:
— Я хочу, щоб ти познайомився з Яриком. І… завтра я зміню замки.
За місяць вони розписалися. Тарас був щасливий. Він часто повторював ЯриковА коли Ярик вперше назвав Олега татом, усі зрозуміли — справжнє щастя буває простим, як та сама котлета, яку варто готувати з любов’ю.
