**Дім для Соломії**
Олегник завжди пишався старшим братом і змалку наслідував його. За столом їв те саме, що й Тарас, навіть якщо це йому не подобалось. Якщо брат вибігав на вулицю без шапки, Олегник теж скидав свою. Мати зниклого сина негайно змушувала старший надіти шапку, а то ж Олегник застудиться.
Різниця між ними була шість років, але для Олегника це здавалось цілим життям. Чому б матері не народити його хоча б на пару років раніше? Тарас ішов гуляти з друзями, а молодшого брата не брав із собою.
— Я тобі не нянька. Мене з тобою парубки сміхатимуться, — зверхньо казав він.
Олегник починав ревти.
— Годі! А то більше не малюватиму з тобою.
І Олегник миттю замовкав, ніби його вимкнули.
Тарас гарно малював. Олегник із захопленням стежив за швидким рухом олівця по папері, пробував те саме, але в нього виходили каракулі. Тоді Тарас сідав поруч і терпляче пояснював, як тримати олівець, з якою силою натискати. Вони сиділи поруч — і для Олегника це були найщасливіші хвилини, які він берев.
Звісно, брати сварились і навіть бились. Олегнику діставалось від старшого брата. З безсилля він мстив: ховав олівці, малював вуса на портретах у альбомі. Тарас давав йому ляпаса й кличкою «курча» — чого Олегник не міг терпіти.
Однієї днини Тарас узяв Олегника з собою до парку, де тусувались хлопці з сусідніх дворів. Вони ховались за кущами й курили.
— Батькам скажеш — ноги повиламую, — пригрозив Тарас, спльовуючи крізь зуби.
І Олегник не сумнівався, що брат виникне. Навіть коли Тарас бив його, Олегник нікому не скаржився.
У школі знали, що Олегник — брат Тараса, і не чіпали його. Тарас не був хуліганом, але його бійся. Він займався боротьбою, бився до крові. Мало хто міг з ним зійтись.
Олегник умовив мати віддати його до тієї ж секції, але, як і з малюванням, нічого не виходило. Не любив він битись. Незабаром кинув, змирившись із тим, що ніколи не буде таким, як брат. Зарився в навчання — і тут уже він був на голову вищий.
Тарас добре махав кулаками, але вчився так собі. Після школи вписався до політеху на будівельний факультет. У його малюнках все частіше з’явився жіночий образ. Нічого особливого, на думку Олегника.
Тепер у Тараса було своє студентське життя, де не було місця школяка Олегника. Додому він приходив пізно, задумливий, розгублений і мовчазний.
Одного разу Олегник випадок знайшов у зошиті брата аркуш із віршами. Одразу зрозумів, кому присвячені рядки — дівчині з малюнків.
Якось у розмові він обмовився, що братові варто знайти дівчину красуню.
— Малювати треба таких, як Даринка Шевченко. Вона найкраща в класі. Та й у шкілі теж. Ось кого треба малювати, кому присвячувати вірші. — І процитував рядок із братового вірша.
Олегник навіть не зрозумів, що стало. Очуняв на підлозі. Щока палала, ніби до неї приклали розпечений із гвинтиком.
— Що з тобою? Знову бився? — Мати за вечерею пильно подивилась на молодшого сина.
Тарас зневажливо хмикнув і, ніби нічого,
