Я знав, що ми обов’язково зустрінемося знову…
Рік тому Олег їхав з роботи та випадково побачив її. Поки шукав поворот, поки розвертався — вона вже зникла. З того часу, коли накатувала туга, він приїжджав сюди, сидів у машині й чекав, що побачить її знову. Уявляв, як вийде та скаже: «Привіт! Яка несподіванка!..»
Вони вчилися в одному класі. Звичайна дівчина, нічого особливого, хіба що відмінниця. Він не звертав на неї уваги. Тоді йому взагалі ніхто з дівчат не подобався. Стільки років разом навчалися, росли, дорослішали — усі однокласниці стали майже рідними. Як можна закохатися, скажімо, у сестру? Ніяк. Є і є. З хлопцями дружив, але то зовсім інше. Із кимось із дівчат спілкувався більше, з кимось менше. А її не помічав.
Перед ними маячили ЗНО. Якщо раніше Олег до оцінок ставився спокійно, то тепер почав хвилюватися. Мати мріяла, щоб він після школи вступив на юридичний, став адвокатом, як його батько, який раптово помер два роки тому від інфаркту.
Але Олег не хотів бути адвокатом. Йому мріялося програмування, сучасні технології, штучний інтелект. А для університету та роботи потрібна математика.
Вчитися страшенно набридло. Але університет — це не школа. Тут ти знаєш, навіщо вчишся, а не просто отримуєш знання «загалом». Та й не всі вони стануть у пригоді.
Марко Петрович, вчитель математики, на початку уроку нагадав:
— Сьогодні контрольна. Оцінка за неї буде за півріччя. Перед вами іспити, треба звикати. І неважливо, які оцінки були до цього.
Ті, хто вчився добре, напружилися. Ті, хто знав математику погано, зраділи — з’явився шанс виправитися.
Приклади Олег розв’язав швидко, а ось із задачею застряг. Час підганяв, а відповідь не йшла. Нервуючи, він подумав, у кого б списати. Попереду сидів товстун Коваленко — навряд чи допоможе. Та Олег все ж постукав ручкою по спині. Той навіть не обернувся.
Позаду сиділа відмінниця Оксана Шевченко. Від неї допомоги не дочекаєшся — ніколи не підказувала.
Поруч сидів друг Валерко — теж не геній математики. Олег підсунув йому свій листок, а той відмахнувся: «Само́го не вистачає!»
На сусідньому ряду сиділа Моторна — вона розв’язувала той самий варіант. Але звертатися до неї він не став. Вона була в нього закохана, потім не відчепишся.
Марко Петрович пройшов повз, схрестивши руки за спиною. Високий, худий, у сірому костюмі, він злегка схилявся над партами, нагадуючи чаплю. Зупинився біля Коваленка, подивився у зошит, похитав головою і пішов далі.
До кінця уроку лишалися хвилини. Раптом у спину ледь відчутно постукали.
Олег обернувся й зустрівся поглядом із Оксаною. «Давай», — беззвучно сказали її губи. Він все зрозумів, передав зошит із недорішеною задачею й завмер. Вчитель уже йшов повз сусідній ряд. Олега пройняв піт. Чого там Шевченко копирсається?
— Лисенко, уважніше! Знайди помилку та виправ! — Марко Петрович постукав довгим пальцем по листку сусіда.
У цю мить на плече впав легенький папірець. Олег схопив його й впився очима у розв’язок задачі. Внизу олівцем було виведено рішення. Він швидко переписав його та почав стирати сліди олівця. Тінь вчителя впала на парту. Серце Олега завмерло. А якщо побачив? Але в цю мить дзвінок врятував його.
— Здаємо роботи! — командував Марко Петрович.
З полегшенням поклав свій листок у загальну стопку й вийшов у коридор.
— Дякую велике, ти мене врятувала, — сказав він Оксані, коли та вийшла з класу.
— Та годі. У нас однакові варіанти, мені не важко було.
Олег і подумати не міг, що мовчазна відмінниця Оксана допоможе йому. Ніколи не підказувала, а тут… Повз пройшла Моторна й убила його поглядом. Та й біс із нею.
Після уроків він чекав Оксану біля школи.
— Оксан, а як ти зрозуміла, що я не розв’язав задачу? — запитав він, крокуючи поряд.
— Ти вівся й нервіував, от і здогадалася.
— А я боявся, що трійка буде.
— На юридичний вступатимеш?
— Звідки знаєш? Ні. Мати, звісно, мріє. Але я на програміста хочу.
— Наші мами разом працюють. Ти не знав?
— Ні, моя не казала…
Вони йшли, обмінюючись звичайними фразами.
— Моторна за нами йде, прямо спина свербить від її погляду. Ревнує, — раптом сказала Оксана.
— Знаю. Достала. А ти куди вступатимеш?
Він звик, що Моторна завжди десь поруч, та й не звертав уваги.
— У медичний.
— Ого. Людей рятуватимеш?
— Дітей. Я педіатром хочу стати.
Олега здивувало. Не міг подумати, що сувора й мовчазна Оксана Шевченко хоче лікувати дітей. А що він взагалі про неї знав? Ось і її будинок. Зараз вона піде, а до нього відразу підійде Моторна.
—Він дивився, як Оксана зникала за дверима, і в його серці знову спалахнула надія — адже кохання ніколи не помирає, воно лише чекає свого часу.
