Тінь минулого
— Якщо б не ти, ми б зараз жили, як люди! — Віктор гірко подивився на дружину, його голос тремтів від прихованої злості.
— Будь ласка, годі, — тихо відповіла Ганна, не піднімаючи очей. — Скільки можна це повторювати?
— Скільки треба! — вигукнув він. — Доки ти не визнаєш, що все зруйнувала!
Їхнє весілля було майже тридцять років тому.
Коли Віктор вперше увійшов у цю квартиру у невеличкому містечку на Волині та несміливо привітався з батьками Ганни, йому було двадцять два. Ху́денький хлопець із села, без особливих амбіцій, але з палаючими очима та мрією про краще життя, не викликав у них довіри.
— Ти тільки подивись на нього, — бурчав батько. — Ні освіти, ні нормальної роботи, ні копійки за душею. На що житимете?
— Ганнусю, подумай, — додала мати. — Діти підуть — як їх годувати? Може, не квапись?
— Пізно, — ледве чутно видихнула Ганна.
— Що значить «пізно»? — насторожилися батьки.
— Я чекаю дитину.
— Зрозуміло, — після паузи різко сказав батько. — Весілля влаштуємо. Житимете тут.
— Ми хотіли зняти квартиру, — несміливо запротестувала Ганна.
— Навіщо? — здивовано розвела руками мати. — Місця вистачить. Тобі зараз треба спочивати, добре харчуватися. Ні, батько правий: будете жити з нами.
Молодим віддали простору кімнату. Дозволили облаштувати її на свій смак. Домовилися, що перший час будуть однією родиною.
— У домі одна господиня, — суворо сказав батько. — Мама тут головна. Ви, — він подивився на доньку, — будете давати гроші на їжу та житло. Скільки? Мама порахує. Не бійтеся, залишнього не візьме. Згодні?
Ганна й Віктор кивнули одночасно.
— І ще, — голос батька став жорсткішим. — Слово матері — закон. Що сказала, те й робите. Ясно?
— Ясно, тату, — Ганна поспішила завершити розмову, бачачи, як Вікторові не по собі. — Ми на все згодні. Дякую, що прийняли.
— Не перебільшуй, — пом’якшав батько. — Це ваш дім. Питання — як порозуміємось. Сподіваюся, знайдемо спільну мову.
Вони справді ладили. Батько Ганни, хоча й не любив зятя, тримався стримано. Не ліз у їхні справи, не повчав. Жодного разу не образив Віктора словом. Мати виявилася доброю тещею, піклувалася про зятя, як про рідного.
Так думали батьки. Але Віктор бачив усе інакше.
— Як вони мене бісять, особливо твоя мати, — шепотів він Ганні. — «Синочку» туди, «синочку» сюди. Який я їй синочок? А твій батько? Усміхається, а в очах — зневага. Даремно ми тут залишились. Треба шукати квартиру.
— Віть, яку квартиру? — Ганна намагалася не підвищити голосу. — Я скоро рожа́ти. Мама допоможе з дитиною. І батько… Він тебе поважає. Не любить, може, але це нормально: ви чужі. Він не хлопчина.
— Саме тому — чужі! — спалахнув Віктор. — Нехай і поводиться як чужі, а не вдають із себе батьків!
— Ніхто нічого не вдає, — образилася Ганна. — Ти видумуєш. Ми повинні бути вдячні, що живемо тут! Рахував, скільки коштує оренда? А твоя зарплата? На що ми житимемо? На мої декретні?
Ганна заплакала.
— Значить, моя зарплата тобі не підходить? — вигрВіктор здався, змовк і поточився до вікна, де за шибкою падав осінній дощ.
