У нашій родині є п’ять квартир, а ми з чоловіком змушені винаймати однокімнатну, і для мене це вже стало настільки звичним, що я навіть не дивуюсь. Хочете знати, як так сталося, що вся родина має житло, але ми незмінно витрачаємо зароблене на оренду?
Батьки мого чоловіка пані Світлана та пан Іван живуть у своїй просторій квартирі на Оболоні, а ще мають дві додаткові квартири: одну на Позняках, другу на Голосіївському проспекті, які вже багато років здають незнайомцям. Коли ми з чоловіком Андрієм обережно заводимо розмову про житло, вони лише посміхаються і кивають головами: мовляв, усе нажили самі й очікують того ж від нас. Вони не визнають, що раніше в Україні квартири роздавали від держави, а якщо потрапиш до заводу чи спецустанови то і там могли дати житло. Тепер же зібрати на власну квартиру, ще й коли витрачаєш все на оренду, майже нереально.
Мої батьки пані Катерина і пан Олексій відрізняються мало чим. Коли не стало моєї бабусі Олени, вона залишила квартиру мені, але на той момент я була ще дитиною, тому батьки вирішили здавати її доти, поки мені не виповниться 18. Зараз я вже доросла, та мами так захопила думка про щомісячні надходження у гривнях, що вона навіть не допускає, щоб ми з Андрієм перебралися туди.
Ось уже кілька років ми з чоловіком туляться у маленькій «хрущовці» на Відрадному, на яку йдуть майже всі наші кошти. Бували часи, коли ми ледве знаходили гроші на харчі. Зараз я у декретній відпустці моя зарплата до того була й так невелика, але без дитини якось ще виходило тягнути. Андрій працює, як віл, на двох роботах. Але щоб сьогодні добре заробляти треба диплом, а він його не має: одразу після школи пішов служити, потім ми познайомилися, то й не було часу вчитися.
Але що мене найбільше болить, це постійні прохання мами забрати її на ринок чи допомогти обрати нову сукню, коли я не маю на вітаміни чи навіть кілограм яблук. І щоразу: «Ви мусите самі себе забезпечувати!» ніби то ми її діти лише для того, щоб її і тата підтримувати; у них плани мандрувати світом, а ми рахуємо копійки.
Я відверто розлючена на обох родин. Все мають, та й більше а дітям допомагати не хочуть. Я розумію, що ми вже дорослі, але якщо змога допомогти чому ні? Я не можу зрозуміти цю позицію, й обіцяю собі: моїм дітям я дам усе, чого забажають.
Мої друзі та знайомі тішать нас тим, що колись квартири дістануться нам у спадок, але мені вже байдуже. Я настільки ображена, що нічого від них не хочу нехай забирають ті квартири з собою у вічністьЗрештою, одного вечора, коли Андрій втомлено повертався з роботи, ми сіли на кухні за чашкою чаю і мовчки дивилися на нашу маленьку, затишну кімнату. Він тихо запитав:
А як ти думаєш, ми справді будемо щасливі тільки, якщо матимемо свою квартиру?
Я задумалася. У цей момент до мене дійшло, що наше життя наповнене не лише труднощами, а й теплом, навіть у орендованих стінах. За цей час ми навчилися підтримувати одне одного, радіти маленьким перемогам: першому сміху нашого малюка, черговій зібраній тисячі для ремонту, навіть банальній спільній покупці хліба.
І я усміхнулася нарешті щиро:
Наша квартира ще буде. А поки є ми.
Андрій обійняв мене, і обіцяю собі, що незалежно від квадратних метрів чи ключів від будь-яких дверей, мої діти завжди знатимуть: сімя це більше, ніж просто житло. Це люди, поруч із якими тепло, навіть якщо за вікном холодно.
І, знаєте, в той вечір я перестала мріяти про чужі квартири. Я почала мріяти про наше майбутнє. Таке, що ми збудуємо самі, крок за кроком разом.
