Київ. Осінній вечір. Вологе повітря, втомлені очі та ще втомленіше серце. Оксана повернулася додому після десяти годин у торговому залі супермаркету. В голові крутилася лише одна думка:
— Аби хоча б Петро картопельки підсмажив…
Квартиру зустрів запах чогось смачного. Оксана зняла куртку, скинула черевики, увійшла на кухню — на столі стояли тарілки з паруючим пюре та запеченою куркою. Поряд — ложки, сіль, хліб, чайник. Петро мовчки показав на стілець:
— Сідай.
— Ого, сьогодні що, свято? — Оксана натягнуто посміхнулась. — Це щось новеньке?
— Звичайна страва, — знизав плечима він. — Але мені треба з тобою поговорити.
Їли мовчки. Курка — ніжна, пюре — у міру солоне. Оксана поставила чайник, заварила м’ятний чай. Сіла навпроти чоловіка.
— Ну, говори. Бачу, щось тебе гризе.
Петро довго дивився у вікно. Потім перевів погляд на дружину.
— У діда з бабою в суботу — золоте весілля. Нас запросили.
— А, це ті, що п’ятдесят тисяч гривен нам на весілля подарували? Ну і як ми поїдемо? Ми ж збиралися розлучатися.
— Давай просто поїдемо. Для них. Вони люди літні, їм буде приємно. Ми ж ще офіційно одружені.
Оксана сумнівно глянула на нього. Не було сил ні сваритися, ні миритися.
— Добре, поїдемо. Можливо, востаннє разом у гостях побуваємо.
Їхали в машині батька Петра. Він з татом — попереду. Оксана — з його матір’ю на задньому сидінні. Мовчанка.
— Ви що, посварилися? — прошепотіла свекруха.
— Ні, — відповіла Оксана із натягнутою посмішкою.
— Подивись, які кільця ми їм на ювілей купили. Золоті, гарні.
— Гарні, — кивнула вона.
— Живіть дружно. Ось і вам через п’ятдесят років діти такі ж подарують.
Оксана опустила очі. П’ятдесят років? Це ж ціле вічне життя…
На ювілеї було весело: молодь, дорослі, старші. Стіл ламався від угощень, сміх, тости. Але Оксана трималася подалі від чоловіка. Жінки з родини Петра одразу залучили її до розважальної програми. Їм було трохи за тридцять, як і їй. Вони жартували, підколювали чоловіків, але… було видно — кохали їх.
Оксана ловила себе на думках:
— А я його кохаю? А він — мене?
Можливо, колись любила. Але зараз… Будинок — не затишний. Грошей — завжди не вистачає. Нове пальто не може собі дозволити вже три роки. Діти? Він навіть не згадує про них. Роботу знайти не може. А колись був її мрією…
Свято закінчилося пізно. Гостей розвезли по домівках. Баба Надя підійшла до молодих:
— Залишайтеся в нас. Переночуйте. І допоможіть трохи прибрати.
Оксана й Петро мовчки почали збирати зі столів. Працювали злагоджено, без слів. За дві години в хаті знову було чисто.
Баба поставила чай.
— Ну, Василю, от ми й п’ятдесят років разом витримали, — усміхнулась вона до діда.
— А скільки разів ледь не розлучилися, — буркнув той. — До РАГСу ходили.
— Та й вернулися.
— Я ж тоді без роботи був, грошей не було, — пригадав дід.
— А ти забув, як на мене всі задивлялися? Принцесою мене кликали. А ти сяяв, як ліхтарик.
— Та вже… Принцеса, — хитнув він головою, але в очах його світилася теплота.
Оксана дивилася на них — і щось стискалося всередині. Вони сперечалися, перебивали одне одного, але… кохали. По-справжньому.
— Ми були такими самими, — подумала вона. — Молоді, гарячі, образилися. Впевнені, що маємо рацію. А тепер вони сміються з того, через що ледь не розійшлися.
Баба Надя дістала з кишені конверт:
— Ось, купіть собі щось. На осінь. І не сперечайтесь. Ми з дідом не збідніємо.
Оксана хотіла відмовитися, але Петро узяв.
— Дякую, бабусю.
— Ну все, ідіть відпочивайте. Кімната готова.
Кімната була знайома — тут Петро проводив своє дитинство. Тільки тепер на ліжку було двоє. Вони лягли. Мовчали.
— Оксанко… — прошепотів він.
Вона притулилася до нього. Тепло, рідне плече. Не багатство. Не шуба. Просто — він.
Петро заснув. А Оксана дивилася в стелю.
— Добре, що ми не розлучилися. Завтра купимо пальто. А потім, може… І дитину. А через сорок дев’ять років… золоті кільця. Такі самі.
Вона посміхнулася. Вперше задовго. І заснула. Спокійно. Поряд із ним.
Часи бувають важкі, але справжнє кохання — це не про те, щоб легко було разом, а про те, щоб разом пережити складне.
