9 січня 2025р.
Ти можеш підкинути пясту? Готівка в мене на нулі, а бензин вже десь на межі сказав голосовий лист від друга.
Я без жодного подиху відкрив банківський застосунок, натиснув кнопку «Переказ». Пятсот гривень миттєво полетіли до Левка. Розрахунок встиг залишитись недомовленим, а я вже отримав подяку:
Дякую, сонечко, ти найкраща! прилетіла відповідь через хвилину.
Я відклала телефон і підняв погляд до стелі своєї однокімнатної квартири. «Найкраща» А хто ще переказував гроші о одинадцятій вечері без зайвих питань? Хто ще не нагадував про ті три тисячі, що я позичив два тижні тому?
…Півроку тому все було інакше. Ми з Левком, Марічкою і Костянтом заробляли майже однакові суми плюсмінус по пять тисяч гривень, ніщо. Порівну ділили вартість піци, рахунок у кавярні розбивали на чотирьох, ніхто не рахував чужі гроші. А потім Сергій захистив диплом, отримав підвищення, перейшов у інший підрозділ.
І його зарплата зрістчила вчотири рази. Не в полтора, не в два, а в чотири.
Спочатку я сам не помічав змін. Перші кілька місяців жив постарому: відкладати «чорний день», купувати продукти за акціями, розцінювати кожну покупку в тисячу гривень і більше. Це була звичка. А друзі, ніби вогняна вивіска на лобі, вже бачили: «Тепер я мільйонерка, підходьте».
Одного вечора, після підвищення, я запросив друзів у себе. Марічка принесла дешеву газовану, Костян пакет чипсів, Левко з порожніми руками, але з широко розтягнутою посмішкою.
Я замовив суші, купив нормальні напої, сир, фрукти. Як звичка, поділив суму на четверо і кинув у спільний чат. Ніхто не перевів гроші. Чекала день, два, тиждень, а потім надіслала нагадування з усміхненим смайликом.
«Даша, ти ж тепер багата, куди грошові кури?», відповіла Марічка.
«Не паріться, наступного разу підхапаємо», додав Костян.
Наступного разу нічого не змінилося. Я знову накрив стіл, друзі прийшли, поїли, пішли, а оплату здійснив лише я.
Тоді я вирішив запитати прямо. Ми сиділи на моїй кухні, довершували пасту, яку я готував дві години.
Хлопці, а як будемо ділити витрати? Я витратив на всіх приблизно пять тисяч.
Левко закашлювався вином, Марічка закривала очі, Костян робив вигляд, ніби уважно розглядає візерунок на скатертці.
Дашуль, ти ж тепер багатійка. Пять тисяч для тебе це як пятсот гривень для нас, промовила Марічка тоном, яким розмовляють з капризними дітками.
Точно, підхопив Левко. Ти не обідешся, а нам і так важко.
Не жадіючі, похлопав її Костян по плечу. Ми ж друзі.
Друзі Я кивнув, усміхнувся і закрив тему, бо не хотів сварок і не хотів виглядати жадібною, що підраховує копійки при шістизначній зарплаті. Після того вечора я все рідше запрошував їх до себе, вигадуючи роботу, втому, плани. Іноді брехав, просто щоб не відчувати себе використаною.
Покупки з друзями стали для мене окремим видом каторги. Хтось «забув гаманець», хтось «не встиг зняти готівку», інший «забув карту». Дві тисячі тут, три тисячі там. Я втирав їх, бо відмовити було незручно, коли стояла черга за мною.
А гроші ніхто не повертав. Жоден раз.
Наступила новорічна ніч. Тридцять перше грудня. Я стояв посеред вітальні, оглядаючи накритий стіл: олівє, оселедець під шубою, запечена курка, нарізки, мандарини в кришталевій вазі. Все красиве, святкове, все за мій рахунок.
Я планував провести свято наодинці, подивитися якийсь дурний новорічний фільм, лягти спати о друга ночі. Але друзі сами настирнули.
Дашуль, ти ж не будеш сама в Новий рік! Ми прийдемо, буде весело!
У твоїй квартирі місця всім хватить!
Ти ж нас не залишиш?
Я погодився, бо ще сподівався, що щось зміниться, що вони принесуть щось, підкинуть, хоча б скажуть «дякую».
Телевізор мимрів на фоні. Я поправив блискучу кульку на штучній ялинці в куті і подивився на годинник. Одинадцять. Скоро прийдуть.
Дзвінок у домофон пролунував без четверті дванадцятої. Першою влетіла Марічка, в хмарі приторних духів і блискіток.
Дашка! З наступаючим! Принесла подарунок!
За нею влетіли Левко і Костян.
Ой, який стіл! плюхнувся Костян на диван і одразу потягнувся за олівє. Дашка, ти молодець. Я зранку не їв.
Я приніс бокали, розлив напої. Ми чокнулися, випили за минулий рік, за новий, за дружбу. Усміхався, говорив правильні слова. Внутрішньо щось стискало і чесало, та я не давав цьому вирватися. Не зараз. Не за десять хвилин до півночі.
Під гуркіт курантів я зажадала бажання: щоб наступний рік був чесніший.
Подарунки! викрикнула Марічка. Давайте відкривати!
Я простягнула пакунки друзям.
Тримай, Дашуль! Марічка вклала у мене пакет.
В середині гель для душу з ароматом кавуна.
О, дякую, витягла гель, обернула в руках. Кавун. Приємно.
Від мене! протягнув Костян свій пакет.
Соковички. Червоні, з оленями. Ціна забули відрізати сто двадцять гривень.
Клас, відклала їх убік.
І від мене! Левко урочисто передав маленьку коробочку.
Новорічні кулі. Три штуки, пластикові, з облупленою фарбою.
Я розглядала свої подарунки: гель, соковички, кулі. Загальна вартість триста гривень, не більше. Кивнула собі: правильно. Все правильно.
А тепер відкривайте мої, сказала я.
Марічка першою розірвала обгортку. В середині щоденник, цукерки і соковички ті ж олені, лише симпатичніші.
Костян отримав набір для гоління і цукерки. Левко термокружку і шарф.
Обличчя їх трьох розтягнулося синхронно, ніби репетирували.
Це все? запитала Марічка, розглядаючи щоденник. Дашуль, це все?
Що?
Ну, вона махнула щоденником у повітрі, подарунок. Це весь подарунок?
Я відкинулася на спинку, схрестила ноги.
Так. Чи щось не так?
Даша, втрутився Левко, ми думали, що ти ну, розсипешся нормально. Ти можеш собі це дозволити.
Я дарую вам те ж, що ви даруєте мені, відповіла я чітко. Приблизно в тій же ціновій категорії. Це чесно.
Нечесно! спалахнула Марічка. Ти заробляєш в сто раз більше нас!
У чотири рази. І це не означає, що я зобовязана тратити на вас більше, ніж ви на мене.
Зобовязана! закричала Марічка. Ми ж друзі! Друзі мають ділитися!
Я дивилася на неї зверху вниз: на розчервоніле обличчя, на блиск у волоссі, на тремтячі губи.
Ділитися? перепитала я. Я півроку сплачую все. Кожна наша зустріч за мій рахунок. Ви не повертаєте борги. Приходите з порожніми руками, руйнуєте мою їжу. І тепер вимаєте, що я маю?
Ти жадна, крикнув Костян. Просто жадна. Грошей купа, а поводишся як бідна.
Я поводжуся як людина, якій набридло, що її використовують. піднялася я. За цей рік ви заборгували мені чимало. Жодної копійки не повернули. Сьогоднішній стіл обійшовся мені в пятнадцять тисяч. Ви підкинули? Ні. Ви хоча б запропонували? Ні. Ви прийшли, сідете й їсте.
Бо ти багата! закричала Марічка. Для тебе це копійки!
Не важливо, копійки чи мільйони. Важливо, що це мої гроші. Мої. Я їх заробила. І я не зобовязана тратити їх на людей, які вважають мене гаманцем з ногами.
Тиша. Костян гучно видихнув. Левко відвернувся до вікна. Марічка стояла з червоними плямами на щоці, щоденник ще тримала в руці.
Ти змінилася, прошепотіла вона тихо. Раніше була нормальною.
Вона кинула щоденник на диван.
Пішли, хлопці. Нічого тут робити не маємо.
Вони збиралися мовчки, одягали куртки, взували взуття, не глянувши на мене. Левко все ж обернувся у дверях.
Зря ти так, Даша. Ми ж стільки років дружили.
Дружили, кивнула я. А потім ви вирішили, що я повинна вас утримувати.
Двері заскрипіли. Кроки на сходах стихли. Я залишилася сама в квартирі, де пахло олівє і згорілим бенгальським вогником.
Повернулася до столу, наповнила келих. Скуштувала ложку салату смакував, як у маминому майонезі. Взяла мандарин, потім ще один. Телевізор транслював «Іронію долі». Усміхнулася і діставала телефон. Спочатку заблокувала Марічку, потім Левка, потім Костян. Видалила їх з друзів у всіх соцмережах, очистила переписки.
Ця дружба не пройшла випробування грошима. Я думала, що друзі залишаться друзями, незалежно від кількості нулів у моїй зарплаті. Але ні. Виявилося, що гроші працюють як лакмусовий папір: показують, хто поруч за тебе, а хто за твій гаманець.
Я доїла олівє, загорнулася в плед, перемкнула канал. За вікном хтось запускав феєрверки. Кольорові спалахи розфарбовували небо над дахами. Я дивилась на них і усміхалась. Не сумна усмішка, а справжня.
Це не кінець. Я знайду інших людей тих, хто оцінить мене за те, хто я, а не за те, скільки в моєму гаманці.
Мандарини пахли святом і дитинством. Я очистила ще один, розрізала на дольки, поклала в рот. Солодко. Соковито. Ідеально.
З новим роком, Даша. З новим життям, прошепотіла я собі, заповнюючись новою впевненістю.
Урок, який я виніс: гроші не лише вимірюють багатство, а й розкривають справжність стосунків. Якщо твої близькі залишаються лише тоді, коли ти багата, то варТепер я розумію, що справжня дружба це спільність душ, а не спільність гаманців.
