Мамине ранкове сонце о п’ятій тридцять
Минулої суботи ми з чоловіком, Іваном, прокинулися о п’ятій ранку, немов хтось облив нас крижаною водою. А все через мою рідну матір, Марію Олексіївну, яка двадцять років працювала за кордоном, у Чехії та Італії, а тепер, повернувшись додому, перетворилася на яскраве сонце, що світить просто в обличчя посеред ночі! Це час, коли розсудливі люди сплять, мріючи про вихідний, а ми з Іваном метушимося по хаті, бо мама вирішила, що ранок — ідеальний момент для прибирання, вареників і розмов про дітей. Я її люблю, звісно, але іноді хочеться сховатися під ковдру й удати, що не чую її бадьорого: “Оленко, вставай, південь на дворі!”
Моя мати — жінка-вітер. Двадцять років вона працювала на чужині, щоб поставити мене та брата на ноги. Поки ми росли, вона мила підлоги у чеських офісах, доглядала за італійськими літніми пані, надсилала нам гроші на навчання та одяг. Я завжди нею пишалася, хоч і сумувала страшенно. Рік тому вона повернулася — з валізою оповідань, звичкою вставати зі світанком і енергією, якої вистачило б на цілий полк. Ми з Іваном запросили її жити з нами, у нашій хаті, щоб вона, нарешті, відпочила. Але відпочинок для Марії Олексіївни — це, мабуть, казка. Вона відпочиває, лише коли спить, а спить вона, здається, кілька хвилин на добу.
Тієї суботи я мріяла виспатися. Тиждень був виснажливий, хотілося полежати, випити кави в тиші, подивитися щось по телевізору. Але о п’ятій ранку я почула, як на кухні щось дзвеніло, а потім мамин голос: “Оленко, Ваню, гайда! Я тісто на палянички замісила, треба допомагати!” Я відкрила око, глянула на Івана — він лежав, зарившись у подушку, і стогнав: “Олю, твоя мати нас з’їсть”. Я прошепотіла у відповідь: “Терпи, це ж моя мама”. Та в душі вже готувалася до нового маминого штурму.
Ми зійшли вниз, а там — повний жар. Мати, у своєму квітчастому фартусі, місила тісто, на плиті кипів борщ, а на столі стояла миска з грибами для начинки. “Мамо, — кажу, — навіщо так рано? Можна ж і вдень спекти!” А вона, не відриваючись від роботи: “Оленко, ранок — золотий час! Поки ви спите, життя минає!” Життя? О п’ятій ранку? Іван, намагаючись бути тактовним, запропонував: “Маріє Олексіївно, можу кави зварити?” Але мати лише махнула рукою: “Каву потім, Ваню, вмієш гриби чистити?” Мій бідний чоловік, який до цього бачив гриби лише в супі, покірно взяв ножа.
Я люблю мамину запальність, але іноді вона мене виснажує. Вона не просто готує — вона перетворює кухню на фронт. За годину ми з нею начистили грибів, замісили другу порцію тіста й насмажили котлет, бо “борщ без котлет — то й не борщ”. Іван намагався втекти під приводом “перевірити машину”, але мати його зупинила: “Ваню, помий каструлю, а то Оленка не впорається!” Я глянула на чоловіка зі співчуттям — він явно шкодував, що не залишився у ліжку.
Поки ми працювали, мати розповідала історії з-за кордону. Як вчила чеську, щоб лаятися з керівником, як в Італії пекла пасху для сусідів, як сумувала за домівкою. Я слухала й відчувала тепло, але подумала: “Мамо, ну чому ти не можеш поспати хоча б до сьомої?” Я спробувала натякнути: “Може, наступної суботи поспимо до восьми?” Але вона тільки засміялася: “Оленко, о восьмій уже обід готувати треба!” Обід? Та ще й ні!
Опівдні кухня сяяла, палянички рум’янились у духовці, борщ пахнув на всю хату, а ми з Іваном виглядали, як після жнив. Мати, свіжа, як роса, поставила перед нами миски й оголосила: “Ну, діти, ось це — справжнє життя! Їжте, поки гаряче”. Ми їли, і я мусила визнати: борщ був божественним. Іван прошепотів: “Олю, твоя мати — як буря, але готує — як свята”. Я всміхнулася, але глибоко в душі розуміла: мати така, тому що все життя боролася, працювала, виживала. І тепер хоче, щоб і ми жили на повну — навіть якщо це починається о п’ятій ранку.
Я поділилася із подругою, поскаржилася на мамині зорі. Вона сміялася: “Оленко, це ж твій скарб! Потерпи, вона вас навчає жити правильно”. Навчає? Може. Але я все ж мрію про суботу, коли ми з Іваном прокинемося в тиші, без маминого “вставайте, пізно вже”. Я навіть запропонувала компроміс: “Мамо, давай у неділю варити, а суботу спатимемо?” Вона тільки похитала головою: “Оленко, у неділю ми в городі будемо!” В городі? Іван, почувши це, мало не поперхнувся чаєм.
Тепер я вчуся знаходити рівновагу між любов’ю до матері й бажанням зберегти розум. Вона — моє сонце, мій герой, але іноді це сонце пече надто сильно. Я вдячна їй за все, що вона зробила, за її борщ, за її невгамовність. Але все ж сподіваюся переЯ подивилася, як мати, сміючись, ставить на стіл ще теплі палянички, і зрозуміла — може, одного разу я теж прокинуся о п’ятій ранку і скажу: “Діти, вставайте, життя чекає!”.
