І в журбі, і в щасті
Анфіса овдовіла ще до сивини, у сорок два роки та кілька місяців. На той час її донька, Левкона, вже була заміжньою та поїхала зі своїм чоловіком із сусіднього села далеко на Полісся заробляти довгі гривні так тамтешні лугові вітри називали великі гроші.
Левкона рідко дзвонила: Не турбуйся за мене, матусю, казала вона солодкими словами, усе добре й люди хороші, й робота є, й родичів нових знайшли. В ті хвилини Анфіса гостро усвідомлювала, що донька вже не її: ніби хлібина, від якої відтяли скибку.
У селі роботи для Анфіси не залишилося: школу, в якій вона була кухаркою-помічницею, давно зачинили.
Без діла не лишалася. Двічі на тиждень їздила автобусом на базар у сусіднє село продавала молоко й свіжий сир своїм постійним покупцям.
Грошей вистачало лише на елементарне господарство, та й нарікати не було на що жила сама-одна, харчувалася тим самим молоком і сиром, і буряками, що родилися на її городі.
Самотності не було коли думати: двір повен гусей, качок, курей, у хліві мукала Зірка-корова, а біля ніг вився котик Гомін. Поки всіх догодиш, всім їсти даси, воду поставиш і підметеш уже вечір на дворі.
Раз на день, після обіду, Анфіса сідала на низенький стільчик біля вікна й милувалася природою.
Картина була дивна, сонна: тихі берези, мов зі сну; за ними, просто зі землі, бив студений ключ кришталево чиста вода наповнювала маленьке озерце.
І так мало не минуло, як одного ранку Анфіса прокинулася від гуркоту аж за хатою скупчилася якась техніка.
Вона позіхнула, накинула старий теплий халат, що ще від мами залишився, і вийшла на поріг.
Витягла шию а на обійсті сновигали незнайомці, щось показували пальцем, сперечалися. Підступила до одного, найбільшого: у пальті та кашкеті, з якоюсь діловою суворістю.
Доброго дня, обережно кинула Анфіса, а що тут коїться?
Чоловік обернувся, прицільно зміряв її і хату:
Ви тут живете? Я цей клапоть землю недавно купив. Будуватиму дім. Сусіди, значить, будемо.
Сусіди, протягнула Анфіса і повернулася у хату. В душі поселилася тривога хотілося дізнатися, хто цей новий сусід-сусідка.
У місцевій крамниці продавчиня Тамара, завжди балакуча, розповіла: То, Анфісо, якийсь київський товстосум купив ділянку для брата: мовляв, хворий, хай дихає сільським повітрям. У нас лікувальних джерел багато, ліс чистий
Може, відкриє якусь цукерню людей би прийняв, розмріялася Анфіса.
Ну ти й фантазерка, засміялася Тамара.
На виході Анфіса стикнулася з Гаврилом щотижня він привозив у село хліб.
Доброго дня, Анфісо! Притримай двері, будь ласка, кашлянув він.
Звісно, трохи ніяково, пробурмотіла вона.
Гаврило їй давно був небайдужий, хоч і молодший на цілих шість літ. Ходили плітки, що вона йому вже старенька. Навіть подумки забороняла собі про Гаврилька навіть згадувати. Але ж він не женився й досі, все на Анфісу поглядав…
***
Будівництво нової сусідської хати спалахнуло швидко, як літній грім. Одного вечора у просторому домі на пагорбі яскраві вогні линули у ніч. Не минуло й кількох днів, як Анфіса з яблучним пирогом рушила на гостину до нових сусідів.
В коридорі пахнуло свіжим деревом і фарбою. На зустріч їй вийшли двоє чоловіків і жінки в робочих комбінезонах.
Кого шукаєте?
Я ж сусідка, пирогами пригощаю Анфіса розгублено простягла піднос.
Жінка чемно забрала гостинця, дякувала, а Анфіса запитала, чи не знайдеться для неї роботи хоч що-небудь по господарству.
Та робота не знайшлася. Бригада укомплектована, все має домовитий господар, приїде за кілька днів.
На душі стало порожньо і сиро. Старий її дім здався ще блідішим і позбавленим чару. Колись усе було інакше: сусіди знайомилися, частували одне одного, навіть на пироги заходили; а тепер, наче всі розчиняються в тумані відсторонення.
***
Та зміни примчалися, як дощ після спеки. Новий будинок замиготів різнокольоровими гірляндами. Потім заїхали меблі і якісь панські пакунки. З машини вискочила дівчина у світлій кожушині пішла у двір, не озираючись.
Оце королева, подумала Анфіса, явно не з нашого поля ягода.
Господаря, хворого брата, ніхто так і не побачив. Дивно. Зате та дівчина раз на тиждень вибігала у магазин.
Анфіса пробувала завести розмову, але та лише блискавкою кидала Здрастуйте та щезала.
Рік летів, як зграйка журавлів над селом. Знайомитись нова сусідка, Лілія, не хотіла. Лише раз, коли в двері Анфіси загрюкали…
Я бачу, у вас корова й птиці. Чи продасте нам домашнього мяса? Масло, сметану, картоплю? Гроші без проблем.
Анфіса вибіглася назустріч, почала викладати продукти, розповідати як правильно варити мясо.
А якщо не варити, а просто обсмажити?.. здивовано спитала Лілія, Я не вмію готувати, боюсь, якщо спробую, воно все згорить
От і домовились: Анфіса стала готувати їм обіди і вечері, за добру платню у гривнях.
Будинок вразив Анфісу багатством. У просторій вітальні сидів хмурий чоловік середніх літ Олексій Дмитрович. Був не особливо говіркий, але оцінив її вареники і тушковане мясо.
З часом він потеплішав, почав дякувати, а Лілія все менше й менше виходила з дому, тільки примхливо просила то лише овочі, то молоко.
Вони перетворили її на прислугу. Навіть прибирати в домі Анфіса сама взялася, хоч платили лише за готування.
***
Та згодом усе знову стало хитатися, як тінь сонця над ранковим полем.
Брат Олексія, бізнесмен, кудись подівся; Лілія відгородилася стіною мовчання. Ще трохи, і вона її просто виставила за поріг:
Ми вирішили, що самі впораємось, більше нічого не готуйте, тільки молоко й яйця треба.
Анфіса, заколота у серце тим, що стала зайвою, дивилася на хазяйку, яка жалілася на село мовляв, нема тут ні кіно, ні кавярень: Дика місцевість За що таке мені?.
Одного ранку Анфіса зайшла в той будинок і побачила справжній безлад: речі, порожні пляшки, зірвані штори; кухню у смітті. Олексій Дмитрович сидів за столом, похмурий і напівпяний.
Лілія втекла? здивувалася Анфіса.
Не згадуй про неї! Покинула мене. Залишила записку: не для мене це провалля.
То, може, їсти приготуєте?..
Принеси мясо, сама засмажиш, якщо ще щось хочеш.
І якось раптово спалахнула між ними дивна, химерна дружба: між тінями, запахом тушкованого мяса й запахом старих яблук. Олексій випивав, ставав говорливішим, навіть якось обійняв її за плечі:
Ти дивовижна, Анфісо Сиди зі мною, подай чарку.
Анфіса розуміла їй краще піти.
Але лишилася. Її посмішку витіснили подив і спантеличення. Мов дим над зимовим селом пронеслися пересуди у магазині: А що це ти все з ним живеш? Не пара він тобі криво заглядала у душу Тамара.
Услід шепотіли інші сусідські язички. А сама Анфіса згасала і вибирала не бачити зайвого й не чути болю.
Раніше, коли Гаврило розчервонівся біля неї їй було затишно. А тепер він навіть не вітається.
***
Й ось весна. Анфіса ходить вже у чужий двір Олексій сказав, що скоро поберуться і ця хата стане спільною.
З часом весілля відбулося. Обручку із гладким українським орнаментом одягнув їй Олексій, поплескав по руці:
Не згуби, золота ж!
Вдома вона накрила на стіл, чоловік відразу скочив до пляшки.
Пий, зітхнув, від щастя пю. Давай мяса зажаримо, закуси нема.
Так у тій стайні тільки Зірка, нашату корову бігуноньку пробувала відговоритися Анфіса.
Мені байдуже, хочу говядини, стукнув кулаком Олексій.
Оббігла всю вулицю у пошуках різника, та й Гаврило, єдиний, хто погодився, лише розчаровано спитав:
Чого ти цю корову на догоду віддаєш?
Анфіса стояла з опущеними плечима, не могла сказати правду: так захотів чоловік, та й що скажеш
Наступного ранку двір оглушував порожнечею; корова Зірка пішла, як зникають найсолодші українські сни. Котик Гомін плаксиво завивав біля ніг.
Приїхала донька Левкона, новий вітчим пяний хропе за столом.
Мамо, це називається у щасті та горі разом? Ти працюєш за двох, живеш не в себе
Не нарікай, дочко, тихо сказала Анфіса, головне, дах над головою маю
Мамо, ти як служниця, не як хазяйка! Покинеш залишки господарства через примху чужого чоловіка?
Погостювала і поїхала. Анфіса кинулася до комори за мясом замок. Похапцем будить чоловіка.
Лешо, а ключ де?
Навіщо дітям роздавати, домовимося без дітей!
Та що це ти таке мелеш?..
Левкона лише серйозно подивилася:
Мамо, це остання крапля Я більше не приїду.
Пішла й у серці Анфіси зов’яла тривожна темрява. Чоловік повідомив: Дім на брата записано. Тепер його дружина права має. Вигонять не віддавай. Народиш дитину кинуть не тебе!
Я так не можу журливо похитала головою Анфіса.
“То зберемось підемо у твій дім!” вигукнув Олексій. Почав пакувати все, аж до лампочок. Камня на камені не залишимо!
В очах у Анфіси замиготіли миші й порожні баняки: вона повірити не могла, що уся її довіра мала таку ціну.
***
Як сни на Купальського світанку, так і всі їхні грози промайнули. Врешті суд розлучив Анфісу з Олексієм.
Але й тоді чоловік не полишив увірвався якось уночі, як грім у погожу ніч, намагався обійняти її у сні.
Матінко моя! скрикнула Анфіса й ухопила кота.
Босоніж побігла через сніг, постукала у вікно Тамари:
Тамару, відчини! Гірше, ніж пожежа мій бувший Ти завжди мала рацію.
За кілька тижнів Олексій виїхав із села.
Але дім зустрів Анфісу спустошенням: у коморі лиш павутиння та порожнеча. Зникли усі харчові припаси.
Вона сіла за стіл, безсило сперлася руками на скроні. Оце й була сімейна доля? пронеслося в голові.
Коли раптом у двері зайшов Гаврило, приніс Гомона у руках.
Тоню, вигнав твого колишнього сам. Котика взяв добрий, кожну мишу ловить.
Анфіса обійняла Гомона й розридалася.
Гаврилочку, дякую
Давай піч затоплю. Мати моя баньку розтопила, пирогів спекла. Ходімо, а то що тобі одній у пустій хаті?
***
Минув час і весільні рушники послалися між Анфісою й Гаврилом. Левкона приїхала навіть з чоловіком матір пробачила.
Олексій десь у місті оженився на вдові.
У сусідньому домі оселилася нова господиня вдова того самого бізнесмена. З першого дня принесла Анфісі пиріг, поговорили й навіть зійшлися як добрі сусідки.
То чим хворів твій Олексій? спитала якось Анфіса.
Ой, яка там хвороба, крім зеленого змія, засміялася сусідка. То не нарікання, а лінива душа. Мій, царство небесне, все сподівався перевиховати свого брата… А дарма. Як пив, так і п’є.
І над українським селом знов зацвіла весна, а вечорами пахли пироги й багаття з фруктових гілок.
