Рідненька моя. Оповідка
Катрина дізналася, що виросла не в рідній, а в прийомній сімї.
Навіть тепер їй важко було у це повірити. Та й поговорити про все це було вже ні з ким. Прийомні батьки її поволі відійшли, один за одним. Спочатку батько сатанів. Зліг і вже не підвівся. А слідом і мама рушила за ним.
Катрина якраз сиділа біля маминого ліжка, тримаючи її слабеньку, знесилену руку. Мамі було зовсім кепсько. І тут Катрина помітила: мама ледь відкрила очі:
Катрусю, доню, ми з татом так і не наважилися тобі сказати. Язик не повертався ми ж тебе знайшли, уявляєш, знайшли в лісі. Плакала ти, загубилася. Думали, тебе шукатимуть. Й у міліцію заявили. Але ж ніхто так і не зявився. Може, щось сталось, нічого не знаю. І нам дозволили тебе удочерити.
Удома, в старій скрині, де мої документи, там усякі папірці Переписка, ось почитай. Пробач нас, донечко мама втомилась і заплющила очі.
Ну що ти, мамцю, Катрина нічого розумного й не знайшла, ніж пригорнути мамину руку до щоки, мамцю, я тебе люблю і дуже хочу, щоб ти видужала
Та дива не трапилось. За кілька днів мами не стало.
Краще б вона Катерині нічого не казала
Чоловікові й дітям Катрина тоді нічого не переповідала про останнє зізнання бабусі. Та й сама, ніби забула, відсунувши ту мамину таємницю десь подалі в глибинах памяті.
Діти шалено любили бабусю і дідуся. Катрині зовсім не хотілося усіх переймати якоюсь непотрібною правдою.
Та одного дня, знічевя й невідомо під яким вітром, вона все ж витягла оту стару теку, про яку згадувала мама.
Газетний вирізок, запити, відповіді. Катрина відкрила читати і вже не могла зупинитися. Дорогенькі батьки!
Вони знайшли її, Катрусю, півторарічну, саму в лісі. Їм вже обом було за сорок. Своїх дітей не мали. А тут дівчинка, заплакана, до них рученята тягне.
Сільський дільничний лише руками розводив ніхто й не згадував про зниклу дитину.
Вони удочерили Катю. Але мама далі шукала її рідних.
Схоже, вже не для того, щоб знайти. Хіба лиш пересвідчитися, що налюблену доню ніхто не забере.
Катрина захлопнула теку й запхнула якомога глибше в полиці. Кому те воно треба?
Минає тиждень, як раптом Катя отримує виклик у відділ кадрів:
Ось, Катрино Павлівно, вами з минулої роботи цікавляться.
Поруч жінка десь Катиного віку:
Доброго дня, я Надія. Дуже хочу з вами поговорити, озираючись на кадровичку, додала, мова про листування Іванюк Любові Григорівни. Ви ж її донька?
А казали із старої роботи буркнула кадровичка, особисте треба вирішувати після робочого!
Надіє, може, на двір? запропонувала Катя. Вийшли під суворі погляди.
Вибачте, історія заплутана, але я пообіцяла, затинаючись, пояснює Надія:
Три роки тому зустріла свою першу вчительку. Я у неї вчився в Яблунівці, у молодших класах. Потім вона виїхала. Самотня, стара, бідолашна. Покликала мене на чай і просила допомогти. Пояснює: її донька зникла багато років тому, зовсім крихіта була. Вона листувалась із вашою мамою.
Вибачте, Надіє, мама померла, а я того питання не торкалась, коротко відповіла Катя і відвернулась.
Пробачте, Катрино, розумію. Просто розумієте, у неї, у Віри Василівни, рак. Кажуть мало лишилося. Дуже хоче знайти свою дочку. Ось навіть пасмо волосся мені дала, щоб аналіз зробити. Уявляєте?
Катя вже хотіла закінчити ту дискусію, але щось зупинило:
Ви кажете, вона важко хвора?
Надія кивнула.
Катя взяла від Надії пакетик із пасмом і обіцяла передзвонити.
За тиждень разом із Надією вони вже їхали до Віри Василівни в лікарню.
Увійшли до палати Віра Василівна ледь прижмурюється, намагається розгледіти обличчя:
Ой, Надю, то це ти! Дякую тобі, сонечко, щиро, ніби зніяковівши, усміхнулась, та раптом глянула запитливо на Катю.
Віро Василівно, я її знайшла. Ось Катя, сама захотіла приїхати, Надія простягає конверт.
Що там? Я навіть в окулярах не розберу очі зовсім беззахисні.
Тут результати ось, Надя витягає аркуш, написано, ви родина. Катя ваша дочка.
Обличчя Віри Василівни ніби засяяло, помолоділо. Не стримала сліз:
Діточки мої, рідненькі, спасибі вам! простягає руки до Каті.
Рідненька моя! От радість Знайшлася. Жива і гарна, навіть на мене молодшу схожа Рідненька моя, дівчинко. Все життя вночі прокидалася: чувся твій плач
Немає мені прощення.
Жива. Жива. Тепер я спокійна.
Згодом Надія з Катею вийшли з палати. Віра Василівна зовсім втомилась, ледве задрімала.
Дякую, Катю, ви зробили її щасливою. Бачите самі, яка вона квола.
Через кілька днів Віри Василівни не стало.
Катя порвала всі папірці з мамчиної теки. Не хотіла, щоб хтось дізнався цю правду, яка нікому не потрібна.
А що тут знати? Бо ж іншої мами в Каті ніколи й не було.
А Віра Василівна? То така собі, майже свята, брехня. Чи правильно вона зробила? Вона вважає найкраще було саме так.
Але кожен сам відповідає перед Богом за все, що, бодай раз у житті, коївДорогою додому Катя довго мовчала, дивлячись у вікно автобуса. Міський шум здавався далеким, чужим. У її серці ще жили і біль, і полегшення, і тихий смуток про втрати, і теплий подих вдячності людям, що вплелися у її долю.
Того вечора вона сіла з дітьми за круглий стіл. Слухала їхній сміх, погляди ловили один одного, а Катра відчула гостро вона більше не самотня і не розгублена дитина з далекого лісу. Всі мами, які її любили, усі історії, навіть найболючіші, залишили в ній корінь і ніжність.
Хлопці, лагідно мовила вона, чи знаєте, як важливо берегти те, що маєш? Мамі й бабусі, хоч вони далеко, передайте дякую. Вони мої маяки. І я ваш.
Діти нічого не зрозуміли, але міцно обійняли маму.
А під вечір, коли надворі вже мряка й небеса зоряні, Катя обережно відкрила вікно й вдихнула холодний вітер. І здалося їй десь далеко, крізь шелест дерев і роки, хтось лагідно шепоче: «Рідненька моя»
Катя усміхнулась крізь сльози й закрила вікно.
Життя тривало далі, просте і справжнє, у якому люблені діти й добрі спогади найцільніший спадок, а серце найкращий дім.
