РІЗНІ ЛЮДИ
Дружина моя, Олеся, дісталася мені дивна. Краса неймовірна: справжня білявка з чорними очима, статна, висока, з пишними формами. У ліжку теж суцільне полумя. Спочатку була пристрасть, думати не було коли. А потім вагітність. Одружилися, як заведено.
Народився син такий самий білявий і чорнявий в очах, як мама. Все йшло, як у всіх: пелюшки, підгузки, перші кроки, перші слова. Олеся поводилася нормально, кружляла над дитиною, звичайна така молода мама.
Почалося дивне, коли син став підлітком. Олеся несподівано захопилася фотографією. Щось без кінця знімала, записалася на якісь курси, вічно з фотоапаратом не розлучалася.
Що тобі ще треба? питав я її. Працюєш юристкою працюй.
Юристом, завжди виправляла мене Олеся.
Та хоч юристом, хоч ким! Сімї більше уваги приділяй, а не шляйся бозна-де.
Сам не міг розібратись, чому мене це дратує. Гризла жінка не нехтувала. І вареники завжди свіженькі, і чистота, про навчання сина дбала. Повертався з роботи ліг перед телевізором, як заведено. Але не дає спокою ніби зникає кудись, де мене немає. Начебто є, а водночас і нема. Телевізор зі мною не дивилася, нічого не обговорювала. Приготує і одразу не зі мною.
Ти моя дружина, чи як? злився, ловлячи її за компютером знову.
Олеся мовчала. Замикалася у собі.
Любила ще кататися по різних країнах. Відпустку брала і гайда з рюкзаком та своїм фотоапаратом, світ бачити. Я не розумів.
Ходімо краще до друзів на дачу. В них банька нова, самогонка супер. І взагалі, свою дачку час заводити.
Олеся відмовлялася. Але кликала мене у свої поїздки. Один раз спробував. Та що там хорошого? Все чуже говорять незрозумілою, їжа гостра неможливо їсти. До красот чужих я завжди був байдужий.
Тоді Олеся стала їздити одна. Ще й з роботи пішла.
А як же пенсія? обурювався я. Та ти хто себе уявляєш? Велика фотограф? Ти знаєш, які гроші треба, щоб пробитись?
Олеся нічого не відповідала. Одного разу лише несміливо поділилася:
В мене буде перша виставка. Моя. Особиста.
Та всі ці виставки Теж мені досягнення, буркнув я.
Але на відкриття таки пішов. Нічого не зрозумів. Люди якісь негарні навіть, руки зі зморшками, чайки над водою. Дивне все, як сама Олеся.
Посміявся з неї тоді. А вона взяла та машину мені купила. Будь ласка, одна сімя ж, користуйся. Сама навіть на права не здала, мені подарувала. Зі своїх фото заробила, по замовленнях бігала.
Тоді мені стало тривожно. Не затишно якось. Що то за істота така в домі замість дружини? Звідки ті гроші? Може, мужик який гроші дає? Ну не можна ж на фотографії таке на машину назбирати. Гуляє? Навіть якщо ні, то обовязково буде.
Навіть вчити пробував так, легенько зашарпав по щоці. Хапнула кухонний ніж, полоснула навскіс, не приціляючись два шва на животі. Добре, не зорієнтувалася штрикнути, істеричка. Потім прощення просила. Більше я на руку не підіймав.
Котів обожнювала. Всім допомагала то у двір притягне, то вилікує, то пристроїть. У нас завжди жили два коти. Ну нічого, лагідні, добрі, але ж не люди! Як їх можна настільки любити, ніби навіть більше за чоловіка?
Одного разу помер у неї кіт не змогла врятувати, прямо на руках у клініці відійшов. Олеся вбивалася: і ридала, і горілку пила, і себе у всьому винуватила. Днів зо пять таке тривало. Я вже не витримав:
Та ти ще й по тараканах скорботу справ!
Зловив на собі її важкий погляд, замовк, плюнув, пішов геть. Нехай робить, що хоче.
Друзі співчували, дружині подруги також були на моєму боці. Всі казали: Олеся з глузду зїхала, береги загубила. Отоді я і знайшов відраду у сусідці Ірині, ще й подруга Олесіного дитинства. Простішої та зрозумілішої жінки не знайти. Продавчинею працювала, до мистецтва не лізла, завжди готова і до розмови, і до близькості. Правда, пила добряче, але хіба збирався на ній одружитись
Чекав, коли Олеся все ж помітить, обуриться, влаштує сцену ревнощів, щось розібє. Тоді б і сказав: «А сама? Де тебе носить?» Потім би вибачили одне одному всі гріхи, і родина знову стала б міцною. А Ірину можна і покинути.
Але Олеся мовчала. Лише дивилася якось холодно. У ліжку зовсім розлад, вся стискається, щойно доторкнешся. Переїхала спати в іншу кімнату.
Син зовсім виріс, закінчив університет. Вилитий у матір: чорні очі, біляве волосся і якийсь дивний, неземний.
Коли вже внуки будуть? допитувався я.
Даник тільки сміявся: мовляв, хочу щось у цьому житті зробити та й справжнє кохання зустріти. Тоді й внуків чекай. Такий чужий, незрозумілий. Материнська кров. З Олесею у них завжди була гармонія розуміли одне одного без слів. Мені здавалось, я зайвий, холодно ставало від тих чорних очей, з яких годі щось прочитати. Я знову й знову йшов шукати розради у Ірини.
А потім Олеся дізналася. Хтось із сусідів сказав. Я ж і не ховався. Прийшов якось додому, а вона за столом сидить, курить, і так спокійно, майже шепотом:
Іди звідси. Геть із дому!
А очі чорні-пречорні, з синцями навколо, моторошні.
Я пішов до Ірини. Чекав, коли Олеся мене покличе назад. Через тиждень написала в месенджері: мовляв, поговорити треба. Я зрадів, прийняв душ, парфумом дорогим облився. А Олеся вже з порога:
Завтра йдемо подавати на розлучення.
Далі все, як у тумані. Суд, папери, підписи, квартиру відписав на неї все одно, її, від батьків залишилася…
І що ти тепер одна будеш жити, розлученкою? сердито спитав я вже біля РАГСу. Хоч хотів ще додати: «Кому ти потрібна?» але стримався.
Олеся усміхнулася. Вперше за багато років щиро й особисто мені:
Я в Київ їду. Там цікавий фотопроект запропонували.
Хоч квартиру не продавай, чомусь попрохав я. Куди ж вернешся?
Я не повернуся, спокійно відповіла. Розумієш, давно люблю іншого. Він теж фотограф, з Києва, мені з ним невимовно цікаво. Але думала: я ж одружена, зраджувати противно, а розлучатися наче й нема причин. Просто ми з тобою надто різні. Через це розлучаються? Чи ні?
Не розлучаються, підтвердив я.
А ось і розлучилися, засміялася Олеся. Я спершу розлютилася, коли про Іру дізналася. А потім подумала все на краще. Я буду щаслива, і ти теж. Дружись з нею, хай у вас усе буде добре.
І пішла.
Я не одружуся, сказав їй у спину.
Але Олеся вже не почула.
З того часу новин від неї не мав. Раз на рік, правда, лаконічне повідомлення у месенджері: «З Днем народження! Здоровя й щастя! Дякую за сина».
Я мушу визнати: кожній людині воля й своє щастя, навіть якщо її вибір мені не до душі. Різні люди то не завжди горе в родині, а шанс стати собою. Тепер розумію це.
