А куди мені поставити цей таз з холодцем? В холодильнику взагалі місця немає, все завалено твоїми… як їх… буряковими рулетиками й авокадо, тьху, язик можна зламати, невдоволено буркнула тітка, намагаючись впхати важку емальовану посудину на нижню полицю, посуваючи акуратно складені контейнери.
Катерина стояла біля плити, обережно помішуючи соус до гарячого, й стиха видихнула, лічачи до десяти. Все тільки починалося. Гості переступили поріг десь двадцять хвилин тому, а враження таке, ніби в квартиру вїхав не просто гурт родичів, а справжній галасливий козацький загін, який вирішив перебудувати звички господарів і їхній власний простір.
Тітко Маріє, поставте, будь ласка, на балкон, там зараз мороз, засклено з холодцем нічого не станеться, відповіла Катерина якомога лагідніше, не підвищуючи голосу. У холодильнику в мене заготовки для салатів, не можна їх переморожувати.
На балкон?! обурилась Марія, кремезна жінка з міцною хімією та у величезному яскраво-жовтому халаті, який вона привезла з собою й переодягла одразу в коридорі. Та там же пилюка! Та й не можна продукти на підлогу класти. Гаразд, відсунь свої банки з зеленню, все одно ніхто того їсти не буде. Справжнім чоловікам мясо потрібне, а не якісь буряни.
Катерина безмовно глянула на чоловіка. Тарас, високий і спокійний, сидів за столом, нарізав хліб і намагався стати невидимим. Він добре знав норов тітки та її дочки двоюрідної сестри Катерини, Софії, яку зараз почула у ванній, де вона гучно висловлювала свої думки про плитку.
Тарасе, допоможи тітці Марії віднести холодець на лоджію, твердо сказала Катерина. Там спеціальна тумбочка, я все вимила, пилу немає.
Тарас слухняно піднявся, забрав важкий таз у спротивної родички й пішов у коридор. Тітка Марія, звільнившись від ноші, одразу переключилася на Катерину.
Чого ти така бліда, Катріно? Знову свої дієти? Шкіра та кістки! Ось моя Софія румяна, здорова, аж очі радує. А ти все сохнеш. І ремонт у вас… як у лікарні. Все біле й сіре нудно! От би шпалери з золотом наклеїли, зараз такі гарні продають багатство!
Нам подобається мінімалізм, тітко Маріє, коротко мовила Катерина, пробуючи соус. На кожен смак своє.
В кухня зайшла Софія на три роки старша за Катерину, хоча завжди поводилася як наставник. За нею бігли двоє її хлопчаків, пятирічний Антон і шестирічний Юрко, руки яких вже були в шоколадних плямах.
Катю, а в тебе у ванній тільки душ? розчаровано сказала Софія, сідаючи й закладаючи ногу за ногу. Я думала, буде справжня ванна. Як же я хлопців умию? Вони звикли плескатися.
Ми ремонт для себе робили, Софіє, відповіла Катерина, відчуваючи, як всередині наростає роздратування. Душ зручно. Хлопці вже не немовлята, й душу вистачить.
Цей візит планувався давно, але Катерина до останнього сподівалася, що плани змішані. Тітка Марія з Софією й дітьми наполягли на святкуванні Нового року у столиці, мовляв, «і родину побачимо, і прогуляємося гарним Києвом». Катерина, вихована в традиціях гостинності, не змогла відмовити, хоча ще памятала їхній попередній візит три роки тому, після якого тиждень відмивала квартиру й заспокоювала нерви.
Тоді вони жили у старенькій «двійці» із затертим паркетом. Тепер Катерина та Тарас щойно переїхали у простору «трійку», де завершили дорогий дизайнерський ремонт всього місяць тому. Це було їхнє гніздечко, кожна деталь була продумана, кожен сантиметр виборений у суперечках із майстрами.
Особливо Катерина пишалася спальнею. Це була її «заборонена зона», храм тиші. Темно-сині стіни, щільні blackout-штори, велике ліжко з ортопедичним матрацом, що коштував як крило літака, і густий килим, у якому ноги потопали. З Тарасом домовилися: в спальню гостей не водити, двері тримати зачиненими. Для гостей просторий вітальня з розкладним диваном, у крайньому разі кабінет Тараса з розкладною кушеткою.
Мамо, хочу пити! заскиглив молодший Антон, тягаючи Софію за рукав.
Ой, піди в тітки Каті попроси соку, відмахнулась Софія. Катю, дай їм щось, вони з дороги геть змучились.
Катерина дістала яблучний сік, налила у два склянки.
Обережно, не пролийте на підлогу, тут натуральний паркет, тихо нагадала вона.
Та перестань, усміхнулась тітка Марія. Речі для людей, а не люди для речей. Діти, що з них взяти. Ну впадуть не біда. Ти, Катю, стала нервова, зазналася у своєму Києві.
Тарас повернувся з балкона, Чувши напругу, запропонував:
Може, вже за стіл? Пята година, незабаром будемо старий рік проводжати.
Застольна заметня почалася: діти носилися навколо, хапаючи ковбасу й сир, Софія говорила по телефону з подругою, описуючи поїздку, а тітка Марія розкритикувала кожну страву.
Салат з креветками? прокрутила вона на вилці морепродукт, вдивлялась з недовірою. От оселедець під шубою то діло. А це зелень і резина. Катю, зварила би ти картоплі нормально, з кропом, а не це пюре з трюфелевою олією… запах дивний, як зіпсоване.
Це делікатес, мамо, мляво зауважила Софія, відкладаючи телефон. Я теж більше люблю просту їжу. Катю, подай мені грибочки. Саморобні чи з магазину?
Магазинні, з фермерського ринку, відповіла Катерина.
Ото видно, резюмувала тітка Марія. Ліньки своїми руками робити. Я ось свою банку привезла, зараз відкрию, побачите, що таке справжні гриби.
Катерина мовчки їла, не зводячи очей із тарілки. Тарас під столом обережно стискував її руку. «Терпи, три доби й все», читався в його погляді.
Вже близько восьмої вечора, коли шампанське випили, діти притихли з планшетами, підняли питання ночівлі.
Ох і зморилась я, поскаржилась тітка Марія, потираючи спину. Поїзд трусив, як на возі. Треба відпочити, ноги витягти.
Так, мама, відпочинок потрібен, погодилася Софія. Катю, де нам спати?
Катерина заздалегідь усе продумала.
Вітальня диван розкладний, дуже широкий, для двох дорослих зручно. Для Софії з хлопцями кушетка в кабінеті, теж розкладається у повноцінне ліжко. А якщо тісно, то надувний матрац у вітальні, високий, мякий.
У кімнаті настала тиша. Тітка Марія перестала жувати, Софія підняла брови.
В смислі диван? перепитала тітка, дивлячись на племінницю, як на несповна розуму. Катю, ти жартуєш? У мене радикуліт і грижа! На дивані я не можу, ранком не встану! Мені потрібне справжнє ліжко рівне, мяке.
Тітко Маріє, диван ортопедичний, спеціально для гостей, почала Катерина.
Диван для молодих! перебила тітка. Я літня, хвора! Я думала, ви нам спальню віддасте. Там, кажуть, у вас матрац хоч на хмарах спи.
Катерина застигла. Вона була готова до капризів, але такої прямої вимоги захопити їхню спальню не чекала.
Спальню? перепитав Тарас, насупившись. Маріє Олександрівно, спальня наша кімната. Ми там спимо.
Ну й що? невимушено парирувала Софія. Ви молоді й здорові, пару ночей на дивані чи на полі не розвалитесь. А мамі потрібен комфорт. Мені з дітьми зручніше з мамою в одній кімнаті. Хлопці ночами бігають, тож краще одразу закрити двері.
Зачекайте, Катерина відчула, як кров приливає до обличчя. Ви хочете, щоб ми з Тарасом вийшли зі своєї кімнати, віддали свою кровать, а самі спали в проходній?
Катю, не драматизуй, втрутилась тітка Марія. Ми просимо не навіки, а на свята. Гостям завжди дають краще. Мене так мама вчила, й бабуся. А ти, певно, міська стала забула традиції.
Тітко Маріє, традиції це нагодувати й напоїти, твердо мовила Катерина. А особиста кровать це як зубна щітка, предмет гігієни. Ми там спимо. Спальню не віддамо, вибачте.
Софія різко поставила бокал, склянка гучно дзенькнула.
Катю, ти зараз серйозно? Тобі жалко ліжка для рідної тітки й племінників? Ми їхали триста кілометрів, подарунки везли, а ти нас на диван, мов собак?
Чому як собак? здивувався Тарас. Диван коштує пятдесят тисяч гривень, дуже зручний я сам іноді на ньому сплю, коли футбол дивлюсь.
Не потрібні мені ваші гроші! вигукнула тітка Марія. Не у ціні справа, а в повазі! Так би твоя мама, царство їй небесне, ганьбилась, якби побачила, як ти родичів приймаєш. Егоїстка! Вся в батька пішла!
Згадка про маму удар нижче пояса. Мама Катерини, спокійна, світла, віддавала останнє сестрі й сиділа з її дітьми. Катерина памятала, як тітка Марія завжди хазяйнувала, забирала найкраще й залишала маму з мігренню й порожнім гаманцем.
Маму не чіпайте, тихо, але загрозливо промовила Катерина. Мама була святою, ви користувалися нею все життя. Але я не мама. Я свої межі знаю. Спальня закрита. Питання закрите. Кому не подобається диван поруч є готель, можу забронювати номер.
Готель?! Софія ледь не поперхнулась. Ти нас виганяєш? В готель? За гроші? Мам, ти чула?!
Чула, доню, чула, театрально хапалася за серце Марія. Ой, погано мені… Тиск скаче. Води швидше!
Софія метнулася до графина, налила матері воду й таблетки. Діти притихли й слідкували за драмою.
Так, командувала Софія. Або ми спимо в спальні, або їдемо. Й ноги нашої тут не буде, й всій рідні розкажу, яка ти стала… «зажравша» киянка. Вибирай.
Катерина подивилася на Тараса. Той мовчав, але в очах була підтримка. Йому самому вже все набридло: це хамство, безцеремонність як на їхній дім намагались навязати чужі порядки.
Дивний вибір, Софіє, спокійно сказала Катерина, встаючи. Я пропоную гостинність, смачний стіл, комфортне місце. Ви вимагаєте особисту кровать й ультиматум. Якщо головне для вас спати на моїй кроваті, а не бути з родиною, нам далі не по дорозі.
От так?! тітка Марія скочила, забувши про радикуліт. Збирайся, Софіє! Одягай хлопців! Не будемо ми в цій халупі ні хвилини! Краще на вокзалі, ніж поруч із такою родичкою!
Мам, куди ж ми на ніч? Поїзди не ходять! розгубилась Софія. Вона ж мала надію, що скандал змусить Катерину поступитись.
Таксі викличемо! До Зіни поїдемо, на інший край Києва! Вона хоч і в гуртожитку живе, але душевна, останню сорочку дасть! А ці хай душаться своїм авокадо!
Почалась метушня. Софія, люто дивлячись на сестру, запаковувала речі назад. Тітка Марія циркулювала квартирою, голосно скаржилась невидимим слухачам.
Подарунки віддайте! раптом сказала тітка, ставши у коридорі. Я принесла вам набір рушників, лляних! Не заслужили ви! Зіні дам.
Катерина мовчки принесла згорток із рушниками й банку з грибами.
Будь ласка. І грибну банку не забудьте.
І конфети, загукала Софія, вихоплюючи згорток. І цукерки дітям!
Тарас, обперся у двері, з гіркотою дивився на цирк. Було соромно, що дорослі гірші за дітей.
Зібрали все за пятнадцять хвилин. Увесь час тітка Марія голосно згадувала образи двадцятирічної давності й пророкувала Катерині та Тарасу самотню старість.
Ви таксі викликали? спитав Тарас.
Не потрібно ваших послуг! Самі викличемо! огризнулася Софія, тикнула на смартфон. Мам, виходимо, машина через пять хвилин! На вулиці почекаємо, тут дихати нічим.
Вони з гуркотом вилетіли на сходи. Марія так гепнула новими дверима, що посипалася штукатурка.
В квартирі настала тиша. Чути було тільки, як гудить холодильник, і годинник цокає в вітальні. На столі залишилися недоїдені салати, салфетки й плями соку.
Катерина повільно сіла, схиливши голову на руки. Плечі затрусились.
Тарас підійшов, обійняв її й поцілував у волосся.
Все, Катрусю, заспокойся. Вони пішли.
Катерина підняла голову. Без сліз. Вона сміялась нервово, але полегшено.
Тарасе, чув? «Краще на вокзалі!» Господи, яке щастя!
Щастя таки, усміхнувся Тарас. Слухай, а холодець забули! Весь балкон їхнє стратегічне майно!
Катерина засміялася.
Точно! Головне багатство залишили! А Зіна, до якої вони поїхали, живе в кімнаті дванадцять квадратів з чоловіком-пяницею. Уявляю, як вона «зрадіє» в новорічну ніч.
Це вже не наші обставини, філософськи підсумував Тарас, наливаючи собі шампанського. Знаєш, спочатку мені було незручно, але коли вона почала згадувати твою маму… Я ледве стримався не виставити сам. Ти сильна.
Просто я дуже люблю нашу спальню, зізналася Катерина, попиваючи з його бокалу. Й тебе. І спокій. Здається, це буде найкращий Новий рік. Удвох, їжі на сотню людей, й ніхто не бурчить про неправильний салат.
Вони прибирали зі столу, Катерина збирала посуд, Тарас відніс у посудомийку. Атмосфера очистилась, гіркота розвіялася.
Катерина підійшла до вікна. На вулиці падав пухнастий сніг, накриваючи сліди таксі, місто мерехтіло вогнями. Десь там їхали нині ображені родичі, з сумом і злістю в серці. Катерині стало їх трохи шкода: жити з таким тягарем напевно важче, ніж спати на дивані.
Тарасе, давай музику й свічки. В нас справжній вечір.
Само собою, озвався чоловік із кухні. І качка от-от буде готова. Та сама, що вони не скуштували.
За годину вони сиділи за новим тихим столом, горіли свічки, тихо грав джаз. Качка з яблуками вдалася на славу: корочка, соковитість, аромат.
За нас! підняв келих Тарас. За наш дім! Й за те, щоб тут були лише ті, хто нас поважає.
І за кордони, додала Катерина, чокнувшись. Яких ми нарешті навчилися дотримуватись.
Пізно вночі, у своїй улюбленій спальні, на тому самому «спірному» матраці, Катерина відчувала справжнє щастя. Тиша обіймала, білизна пахла свіжістю і лавандою, а не чужими парфумами. Думала: зараз родичі, мабуть, ютяться у тітки Зіни чи сидять на вокзалі, проклинаючи «зажравшу» Катерину. Але їй не було соромно.
Вона зрозуміла важливе: не можна бути добре всім, особливо у шкоду собі. І ціна спокою образа нахабної рідні, цілком прийнятна.
Вранці телефон Катерини здригувався від повідомлень: інші родичі передавали спотворену версію, де Катерина вигнала хвору тітку на мороз. Але Катерина не читала нічого і нікому не відповіла. Просто перевела телефон в авіарежим, потягнулася й усміхнулась новому дню.
А холодець з балкону Катерина й Тарас віддали дворовим собакам. Собаки були вдячні й не критикували ні кількість часнику, ні консистенцію. Бо тварини, на відміну від деяких людей, уміють цінувати добро.
