Рідня з Полісся навідалася до нас у Київ на цілий тиждень, і пятеро їх вирішили вміститися в нашій «однокімнатці». А я їх зустрічала вся в зелену цятку «нібито вітрянка»!
Суботнього ранку мене розбудив не аромат кави, а телефонний дзвінок. На екрані зявився напис «Тітка Ганна».
Оксаночко, готуйся! голос тітки лунав так дзвінко, що не один півень би позаздрив. Ми вже вирушили, завтра зранку будемо у вас! Вирішили несподівано приїхати: столицю подивитись, та й вас провідати ми ж своя кров!
Я сіла на ліжку, намагаючись зрозуміти, що почула. Найстрашніше у всій цій фразі було слово «ми».
А хто саме «ми», тітко Ганно? обережно перепитала я, водночас копаючи чоловіка під ковдрою, щоби той скоріше прокинувся.
Та хто ж іще! Я, дядько Степан, Оленка з чоловіком і наш онук. Перейматися не треба ми невибагливі, аби де переконати, а гуляти все одно цілими днями будемо!
Пятеро душ. Плюс я з чоловіком. У нашій однокімнатній квартирі двадцять девять квадратів, де простору хіба що для половика в коридорі і вузенької стежки між диваном і телевізором.
Я мовчки поклала слухавку і подивилася на чоловіка. В його очах була чиста паніка і нестримне бажання терміново тікати світ за очі або хоча б «збігати по паляницю» днів так на сім.
Бідність не порок, але спокою не додає
Одразу згадала їхній візит три роки тому. Тоді їх було «всього» троє, але та тижнева катавасія й досі в кошмарах маячить. Дядько Степан курив на балконі, стряхуючи попіл прямісінько у мої вазони зі словами: «Це ж добриво». Тітка Ганна навчала мене варити борщ, стоячи спиною до спини у моїй кухоньці: «Дай, доню, я покажу, як треба». А ми з чоловіком ночували на надувному матраці, який до ранку знесилювався, і прокидалися майже на підлозі, поки гості, мов справжні пани, вмощувалися на нашому дивані.
А тут їх пятеро. Оленка з чоловіком заводила, галасують на всі лади, а їхній Дмитрусь семирічний пустун, для якого слово «не можна» як окремий виклик.
Потрібно їм відмовити, впевнено кинув чоловік, вдивляючись у стелю.
Як? Вони ж вже в поїзді! Скажу: «Розвертайтеся»? Ти ж знаєш тьотю Ганну: буде нагадувати, як мене в пелюшки пеленала, як я «столична бариня» стала. А потім усе село обсмокче, що я родину на поріг не пустила, і мама замість чаю корвалол пити почне.
Коли розуміння не допомагає
Ми сиділи в кухоньці, сьорбали каву й перебирали ідеї одна гірша за іншу. Зняти їм квартиру? Після заміни ходової у «Жигулях» грошей кіт наплакав. Селити в себе й самим іти до друзів поразка, ще й хто нас на тиждень притулить? Не відчиняти двері? Вони тоді дзвонитимуть, доки ЖЕК поліцію не викличе.
Тут мене осінило: потрібна відмазка така, що навіть рідня за своє здоровя злякається.
Вітрянка, шепочу.
Що? не зрозумів чоловік.
Вітряна віспа. Карантин. Для дорослих справжній жах: температура, ускладнення, шрами.
Чоловік вагається:
А якщо вони вже хворіли?
Тітка Ганна і дядько Степан точно ні, мама казала. Про Оленку не знаю, але навряд чи ризикнуть особливо з дитиною.
У зеленій уніформі
До приїзду ще чотири години, і ми приступили до підготовки. Я дістала старий флакон зеленки.
Не шкодуй, маж побільше, командую я, підставляючи лоба і щоки. І руки з шиєю теж. Чим страшніше тим краще.
Чоловік, стримуючи сміх, ставив мені товстенні зелені плями. В дзеркалі дивилось на мене якесь чудернацьке страховисько. Для повного ефекту я одягла розтягнутий халат, обмотала шию пуховою хустиною і розкуйовдила волосся.
А мені як бути? питає чоловік.
Ти контактний. Ходиш під вірусом. Це ще гірше.
Відрепетирували легенду: захворіла вчора, температура за сорок, лікар приходив, суворий карантин, погрожував «мутованим штамом».
«Та, може, хоч на чай?»
В двері подзвонили майже хвилина в хвилину. За дверима вже тупотіли валізи, гомоніли голоси й нявкав Дмитрусь. Я зробила вигляд закатаної у вітрянці, чоловік відкрив двері рівно настільки, щоб перепинити їм шлях.
Зятюнько! А чого не зустрічали? дядько Степан вже пхався всередину.
Стійте! рикнув чоловік. У нас біда.
І тут зявляюся я човгаю тапцями, обпираюся на стіну, ледве дихаю.
Доброго дня ледь виривається в мене. Вибачайте Вітрянка складна форма. Лікар оголосив карантин навіть через вентиляцію заразно.
На сходах глупа тиша. Всі витріщилися на мої зелені цятки.
Вітрянка?! Оленка миттєво прикрила собою Дмитруся. У тридцять років?!
Імунітет простогнала я. Температура ускладнення
Я бачила, як у голові тітки Ганни боротьба: халява чи турбота про здоровя.
Степане, ти ж не хворів?
Не згадаю Мабуть, ні дядько Степан вже дибав до ліфту.
Й я не хворіла! закричала Оленка. Мамо, їдьмо в готель!
А чоловік? запідозрила тітка Ганна.
Я наступний, приречено промовив мій чоловік. Спимо разом, питання часу.
Цього було досить. Перспектива ділити однокімнатку з заразними моментально отямила гостей.
Одужуй, буркнув дядько, тиснучи кнопку ліфта. Гостинці собі лишимо у готелі згодяться.
Ліфт поїхав разом із торбами, банками й нашою проблемою.
Як рукою зняло!
Ми зачинили двері чоловік зїхав на підлогу від сміху. Я глянула в дзеркало і ми оба реготали до сліз.
Готель родичі знайшли швиденько. Гроші, як виявилося, були просто економніше жити у когось.
Через два дні дзвонить мама:
Оксано, ти чого мовчиш? Тітка Ганна казала ти вся зелена й при смерті!
Вже покращало, мамо, з оптимізмом відповідаю я. Диво-медицина.
Правду так і не розповіла. Нехай краще думають, що я слабкодуха, ніж безсердечна.
Зеленку змило, а вихідні ми провели в тиші, замовивши вареники по телефону й насолоджуючись кожним сантиметром своєї маленької, такої вільної квартирки.
