30 серпня 2025 року
Сьогодні я записую у свій щоденник те, що сталося після того, як я збудував будинок над Чорним морем.
Нарешті я, Андрій Олексійович Коваль, 22річний хлопець з маленького села в Полтавській області, залишив рідну землю. Батько мій, Юрій Петрович, і мати, Марія Іванівна, пішли з цього світу ще зовсім недавно. Через їхню смерть я міг спокійно залишити рідне село, бо жоден з їхніх братів і сестер не зявився на похорони. Похорони були скромними, бо родичі навіть не прийшли, хоча їх було багато.
Коли церемонія завершилася, всі родичі стали кудись поспішати. «Божа благодать нехай їх охороняє!» думав я, і зрозумів, що краще залишити це місце, бо спогади болять. У нашому селі було важко: у школі мене підганяли однокласники, а після університету «молодим підлітком» для керівників. Я довго думав, і вирішив спробувати щастя в іншій країні. Продав батьківський будинок, взяв гроші в гривнях і вирушив на південь до Одеської області, щоб знайти кращі умови.
Там я придбав невеличку ділянку, на якій збудував будинок площею 150 квадратних метрів. Після закінчення будівництва зробив кілька фото і підвісив їх у соцмережах. Під час робіт я дзвонив родичам, просив їхньої поради, а вони лише кивали: «Нічого не знаємо». Ніхто не підказав, ні поради, ні допомоги.
Коли наставліжок, родичі нарешті почали телефонувати. Вони казали, що хочуть провести літо на морі і просять дозволу залишитися в моєму будинку. Я міг би їх прийняти, адже я давно шукав компанію, проте Чому б не так?
Після поховання батьків родичі навіть не змогли приїхати, а фінансово вони були в скруті «ледве звязують кінець з кінцем». Тепер же вони планували приїхати на відпочинок, і це вже не була проста гостинність, а певна «дорога» у їхніх крихких гаманцях.
Літо пройшло, і я зрозумів, що маю велику родину, яка, здавалося б, любить мене і сумує за мною. Навіть колишні однокласники писали, хвалили, просили завітати. Я вже втомився від їхньої лицемірності. У соцмережах я написав, ніби це «невинне обманювання» чи «мрія», а потім розмістив фото старої халупи, сказавши, що втратив усі гроші на будинок батьків і тепер маю лише цю скромну хату. Попросив, аби мене відвідали і, можливо, допомогли поправити будинок. Після цього родичі знову зникли, зайняті «терміновими справами», а виявилося, що вони бідні, як церковні миші.
Тепер я розмірковую: чому люди такі обманні, а світ такий жорстокий? Лежу на сонці, спостерігаючи за хвилями, і думаю, чи варто пускати «червону шапку» навід перед биком, щоб не викликати заздрість. Можливо, наступного року я поділюсь справжньою фотографією мого будинку, щоб подивитися, що сталося з родиною.
Висновок: не варто покладатися на порожні обіцянки та зовнішню схваленість; краще довіряти собі й будувати життя власними руками.
