**Серце, розбите надією: шлях до нового щастя**
«Наталю, між нами все скінчено!» — холодно кинув Олег. — «Я хочу справжню сім’ю, дітей. Ти не можеш мені цього дати. Я подав на розлучення! У тебе три дні на збори. Виїдеш — подзвони. Житиму у мами, поки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова жінка вагітна! Три дні, Наталю!»
Наталя мовчала, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. Що вона могла відповісти? П’ять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедією. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щось щоразу йшло не так. Наталя вела здоровий спосіб життя, а під час вагітностей береглася ще більше. Останнього разу їй стало зле на роботі, швидка не встигла…
Двері грюкнули за Олегом, і Наталя, знесилена, впала на диван. Жодних сил збирати речі не було. Куди йти? До заміжжя вона жила у тітки, але ту вже не було, а квартиру продав її син. Повернутися в село Вербове, до бабусиного дому? Снимати житло? А робота? Питання в’ялися в голові, але часу на роздуми не лишилося.
Зранку двері відчинилися, і в квартиру увійшла свекруха, Галина Іванівна.
«Не спиш? Правильно», — сухо сказала вона. — «Я прийшла стежити, щоб ти нічого зайвого не забрала».
«Я не збираюся брати старі шкарпетки вашого сина», — огризнулася Наталя. — «Мої речі будемо перераховувати?»
«Яка зухвала! Та ж була такою м’якою, тихою. Я ще після першого разу казала Олегу, що ти не зможеш народити».
«Ви для цього прийшли? Тоді мовчіть і спостерігайте».
«Куди сервіз тягнеш?» — метнулася свекруха.
«Він мій, від тітки, пам’ять про неї».
«Без нього тут порожньо буде!»
«Це не мої клопоти. А ось у вас буде онук».
«Бери тільки своє!»
«Ноутбук мій, кавоварка і мікрохвильовка — подарунки колег. Авто куплене до весілля. У вашого сина своє».
«У тебе все є, а дитину народити не можеш!»
«Це не ваша справа. Мабуть, так Богу було угодно».
«Не жалкуєш, значить? Може, ти навмисно це робила?»
«Нісенітницю несе. Мені боляче навіть думати про це».
Наталя оглянула квартиру — її речей тут більше не було. Щітка, косметика, капці… Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитися. Згадала — статуетка кота, пам’ять про бабусю. Всередині була схованка з сережками і перснем — не дорогі, але дорогі серцю. Олег вважав її сміттям. Невже викинув? Наталя відчинила балкон.
«Ти що там забула?» — почувся голос свекрухи. — «Збирайся і геть!»
Кот знайшовся, все на місці. Тепер можна їхати.
«Ось ключі, прощавайте. Сподіваюся, більше не побачимось».
Наталя заїхала в офіс. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
«Ми всі тобі співчуваємо», — сказав керівник. — «Але без тебе важко. Три тижні вистачить? Бувай на зв’язку, половина проектів без тебе стануть».
«Гаразд, це відволіче. Дякую».
«Допомога потрібна?»
«Ні».
«Піклоплюватимусь про відпускні і премію».
«Дякую, до речі».
Наталя не стала шукати квартиру — поїхала у Вербове. Будинок бабусі пустував з її смерті три роки тому. Матір Наталя не знала — та померла під час пологів. Тепер і сама Наталя не могла стати матір’ю…
Година в дорозі — і вона біля дому. Старий клен, зарослі ромашки. Востаннє вони з Олегом були тут восени, пекли шашлички. Наталя поставила авто в двір, ключ від комори був у хаті. Відчинивши двері, вона завмерла. Тиша. На столі — брудні чашки, тарілки. Вона ж прибирала минулого разу! Хтось був тут.
Дві чашки, порожні пакети соку, пляшки улюбленого ігристого Олега. Не з осені. Значить, він приїжджав. З ким?
«Неважливо», — махнула рукою Наталя. Треба міняти замки. Нова сторінка, прибирання, гаряча ванна. Вона хотіла змити минуле.
Раптом почувся стук у двері, потім у вікно.
«Хто там?»
«У вас все гаразд?»
«Так…» — здивувалася вона.
Наталя вийшла. Біля воріт стояв незнайомець.
«Вибачте, мабуть, налякав», — сказав він. — «Я сусід, увесь день бачив, як ви метушилися. Потім ви зникли, а з труби йшов дим. Подумав — чи не сталося чого».
«Дякую, усе добре».
«Ви родичка Олега? Він нещодавно був з жінкою… Сестра?»
«Ні, майже колишня дружина. Розлучення в процесі».
«А дім ваш?»
«Мій».
«Я тимчасовий сусід, живу у друга. Теж розлучення, завтра вільний. Якщо що — кличте. Я Дмитро».
«Я Наталя. Почекайте, можете замок поміняти?»
«Так. Скажіть коли».
«Як можна швидше. Завтра куплю».
«Давайте я подивлюся і привезу, а то виберете не той. Мені в місто треба».
«Добре».
Минуло два тижні. Залишився тиждень відпустки, але повертатися в місто НаНаталя зустріла новий день, світле сонце грало в її волоссі, а вітер обіймав немов старий друг, нагадуючи, що життя, нарешті, почалося справді для неї.
