Колись давно, у селі на Полтавщині виростали дві сестри — Марія та Олена Шевченки. Старша, Марія, після школи залишилася на рідній землі: закінчила училище, стала бухгалтеркою. Вийшла заміж за місцевого господарника Тараса, разом збудували хату, народили сина Івана, допомагала чоловікові вести справи.
Молодша, Олена, мріяла про місто. Втекла до райцентру, влаштувалася продавчинею у великий магазин. З чоловіком, Петром, що працював на фабриці, жили в орендованій «двушці». Рівно через два роки після весілля народилася їхня донька Софійка.
Хоч і далеко, сестри тримали зв’язок. Коли Софійці виповнився рік, Олена частіше почала їздити до сестри. Свіже повітря — дитині на користь, та й допомога Марії не завадить. То на вихідні заскочить, то й на цілий місяць затримається.
Марія завжди їх радо зустрічала. У хаті місця було доволі, а Софійка росла тихою, слухняною дитиною. Згодом Олена почала залишати доньку в сестри і без себе — спочатку на кілька днів, потім на тиждень, а влітку й на місяць. Казала, що з чоловіком хочуть трохи відпочити. Марія не заперечувала. Працювала вдома, і хоча це було незручно, допомагала.
А от Олена не поспішала віддавати борги. У їхній крихітній квартирі родині Марії не було місця, і коли ті приїздили в місто — знімали помешкання. Олена ж іноді навіть не знаходила часу зустрітися. То до перукарні записана, то справи. Інше діло — на годину заскочать — і годі.
Та Марія не звертала на це уваги. Головне — щоб діти ладнили, а сестра, хоч і не бездоганна, та все ж рідна.
Іван виріс, збирався вступати до університету. Батьки готувалися платити за навчання. Та напередодні подання документів Марія важко захворіла: висока температура, слабкість. Тарас обіцяв відвезти сина до міста, але супроводжувати не міг — робота.
Тоді Марія наважилась подзвонити сестрі:
— Оленко, — ледве чутно прошепотіла вона. — Ти б не могла завтра допомогти Іванові з документами? Зустріти, відвести до університету, підказати… І на ніч пусти? Тарас зранку забере…
Затяжна пауза.
— Пробач, але ніяк не вийде, — почулася відповідь.
— Чому? — Марія не вірила своїм вухам.
— Записана до перуарні, потім із Софійкою по магазинах — їй у табір скоро, треба все купити.
— Олено, я ніколи тебе ні про що не просила. Це лише один день…
— Не вийде, чесно, — різко відрізала та.
— А переночувати? Хай би навіть на підлозі!
— Маріє, він же вже дорослий хлопець. Куди я його? До себе у кімнату? Чи до Софійки? Вони ж обоє підлітки, якось незручно. А кухня в нас маленька — ти ж знаєш…
Марія почула, як у носі залоскотало. Стільки років вона жодного разу не відмовила сестрі. Завжди приймала, годувала, допомагала. А навідки — таке…
— Добре. Я все зрозуміла, — тихо сказала вона.
У підсумку допоміг далекий родич — двоюрідний брат Тараса, з яким вони ледь спілкувалися. Він із задоволенням відвіз Івана, допоміг із документами, навіть притулив і показав місто.
Іван вступив. Батьки зняли йому помешкання. Він виріс — відповідальний, спокійний. Та Марія не могла забути: у найтяжчу хвилину рідна сестра просто відмовила.
Минув місяць. І ось дзвінок:
— Привіт, ми з Софійкою хочемо на тиждень до вас — у мене відпустка, у неї канікули!
— Ні, — спокійно відповіла Марія.
— Як то ні?
— Так і ні. Більше ви в мене не ночуватимете. Хочете свіжого повітря — знімайте житло. Але на мою допомогу не розраховуйте.
— Це через Івана?
— Так. Один-єдиний раз попросила, а ти мене від— Маріє, не будь такою, це ж минуло вже… — попробувала втрутитися Олена.
