Оксана стояла біля кухонного вікна, тримаючи чашку чаю, що встиг охолонути, і спостерігала за дітлахами у дворі. Вчора вона підписала останні папери про розлучення, а сьогодні раптом відчула полегшення, наче зняли тридцятикілограмовий мішок цукру. Дивно, адже мало бути навпаки.
— Мамо, а де тато? — завітала на кухню десяторична Соломія у шкільній формині.
— Тато тепер живе окремо, пам’ятаєш, ми ж говорили, — тихо відповіла Оксана, гладячи доньку по косичках. — Завтра забере тебе на вихідні.
— А чому ви просто не помиритеся? Яринко Шевченко казала, що її батьки теж сварилися, а потім купили нову «Таврію» й усе налагодилося.
Оксана сумно посміхнулась. Якби ж усе було так просто! Якби справа була лише у сварках…
— Іди снідати, запізнишся до школи.
Соломія слухняно сіла за стіл, але, розмішуючи вівсянку, продовжувала щось обдумувати.
— Мам, тобі не сумно?
— Трошки. Але знаєш що? Інколи люди розлучаються не через те, що перестали кохати, а тому що разом їм гірше. А окремо можуть бути щасливими.
Донька кивнула, хоча Оксана розуміла: у десять років це не зрозуміти до кінця. Вона й сама не одразу це усвідомила.
Все почалося не вчора й навіть не рік тому. Мабуть, тоді, коли Олег почав повертатися додому пізніше, а у його кишенях з’являлися чеки з кав’ярень, куди вони разом не заглядали. Але тоді Оксана гадала, що це ділові зустрічі. Адже Олег працював менеджером у будівельній фірмі — зустрічі були неминучі.
— Знову пізно? — питала вона, коли він вприкулу жував сніданок, уткнувшись у телефон.
— Так. Проект здаємо, аврал. Не чекай.
— Може, хоча б у вихідні кудись виберемося? Соня просила до твоєї мами в садибі.
— У вихідні також працюю. Вибач, Оксь, зараз такий період. Потім відпочинемо.
«Потім» так і не наставало. Оксана звикла вечеряти сама, укладати Соню сама, дивитися серіали сама. Інколи їй здавалося, що вона вдова, а не одружена жінка.
Подруги співчували.
— Чоловіки тепер усі такі, — казала Мар’яна за кавою в «Львівській крихітці». — Робота, робота. Зате гроші в хату несе.
— Гроші несе, — погоджувалась Оксана, — але я з них тішуся? Живемо, як сусіди у комуналці.
— А ти не думала, що в нього хтось є? — обережно допитувала Галина.
— Думала. Але як дізнатися? Прямо питати не наважуся, а шарудити по його речах не хочу. Та й коли йому на роман, якщо він цілодобово в офісі?
Галина багатозначно змовкла.
А вдома Оксана продовжувала чекати. Чекати, що Олег повернеться до неї, що знову розмовлятимуть як колись, що він цікавитиметься її справами, Сонеччиними успіхами, спільними планами. Але Олег наче існував у паралельному вимірі.
— Як на роботі? — питала Оксана, коли він врешті переступав поріг.
— Нормально, — бурчав він, не відриваючись від екрана.
— А в Соні сьогодні було свято осені! Вона так гарно опові
Марія дивилася, як Сергій намагається зловити Катрусю в садочку, а та щебече й тікає від нього між соняшниками, й зрозуміла, що іноді щастя приходить саме тоді, коли ти нарешті відпускаєш те, що вже давно тікало з твоїх рук. І коли вона почула сміх доньки, а потім почула його теплі обійми, у її душі розцвів справжній мак – червоний, безжурний і такий життєрадісний, що аж серце співало, неначе соловейко в вишневому саду. От тільки їхній песик Бонік вирішив, що цей солов’їний тріль – команда до гри, і з гавкотом кинувся у вир веселощів, перевернувши вазонок з базиліком, але Марію навіть це не засмутило, адже хаос тепер був їхнім, спільним і таким дивно солодким.
