До п’ятдесяти років у Василя Михайловича ледь проступала сивина, зате біс у ребрах засідав міцно. І причина була вона — Марта. Він зустрів її випадково, коли завітав до університету, де викладав його старий приятель. Справа була дріб’язковою, а наслідки — доленосними.
Вона стояла біля окнена, граючи сонячними блискавками у своїх золотистих кучерях. Яскраво-блакитні очі, струнка постать, що випромінювала життя й зухвалість… Він, чоловік, вже давно не хлопчина, раптом почував себе юнаком. Марта здавалася йому виснаженням усіх мрій — фея, русалка, дівчина-вітер. Насправді ж вона була звичайною студенткою, але Василя це усвідомлення накрило набагато пізніше. Тоді він був зачарований.
Такої пристрасті він не відчував навіть до своєї дружини Оксі Іванівни в їхні найперші роки. За плечима були тридцять років шлюбу, двоє дітей, спільне минуле, дім, взаєморозуміння й рідкісні сварки. І все це ніби розчинилося у його голові, ледві він поглянув на Марту.
Вона ж, втім, не чинила опір залицянням солідного парубка. Навпаки — підбурювала. Для неї він був шансом. Виросла у скромній родині, вступила до вишу дивом, вона мріяла залишитися у великому місті. І Василь був їй дверима до цього світу.
— Та він же дідусь! — тягла її сусідка по кімнаті Настя. — Ти збожеволіла? Ти з ним жити зможеш?
— Ще який він не дідусь, — відмахнулася Марта. — Бадьорий, при грішях, закоханий по вуха. Подивишся — скоро одружується.
Василь закохався по-справжньому. Він був ніжним, щедрим, уважним. Але жодного разу — жодного слова — не заговорив про розлучення. Марта чекала, сподівалася. Її плани були прості: діти Василя давно розлетілися, дружина здорова, живуть тихо. А він — при грошах. Все йшло до весілля. Але Василь раптом почав стомлюватися. Виявилося, що ритм молодої коханки — не за плечима зрілому чоловікові. Йому б бачитися раз на тиждень, та й то в готелі, а в інший час — сидіти вдома, де затишок, борщ і рідна Оксана.
Марта почала вимагати:
— Чому ми не можемо з’їхатися? У тебе ж є ще квартира!
— Там мешканці, — збрехав він. Насправді квартира була пустою, вони з Оксаною планували там ремонт. Але здавати її під кохане гніздечко він не збирався.
— Візьми тоді нову! Ти ж мужик!
Сварки ставали частішими. А потім грянуло.
— Я вагітна, Васю, — сказала Марта (так, саме так вона його кликала). — Ти радий?
Василь заціпінив. Він збирався розлучитися з нею — навіть повернувся з відрядження раніше, щоб усе обговорити. А тут — дитина.
— Але ж ти казала, що перестраховуєшся…
— Це не сто відсотків! А я думала, ти зрадієш…
Він не зрадів. Він розгубився. Але залишився. Дитина народилася — хлопчик, Олесь. Василь допомагав: грішми, увагою, приїжджав. Але Марта хотіла більшого.
— Я втомилася бути на задньому плані! Або ти кажеш дружині, або я сама!
Він не встиг вирішити, як вчинити — Марта взяла усе у свої руки. За кілька днів його зустріла дружина:
— У тебе, виходить, є дитина, і ти збираєшся одружуватися? Це правда?
— Оксю, це не так… Я все поясню…
— Я тобі одразу скажу: розлучення не дам, — спокійно, але твердо промовила вона. — Не заради якоїсь студентки я будувала сім’ю тридцять років.
Василь відчув полегшення. Не тому, що уникнув розставання, а тому, що почув — вона все ще хоче зберегти родину.
— Я тебе люблю, Оксанко. Пробач мене. Це було божевілля, я не знаю, що мене— **”І тепер, дивлячись на Олеся, я зрозумів, що іноді справедливість приходить не через покарання, а через несподіваний подарунок, який змінює все.”**
